Джерела українського автокефального руху

У жовтні нинішнього року виповнюється дев'яносто п'ять років з того моменту, як прихильники української автокефалії на першому Всеукраїнському Православному Церковному соборі (ВЦПС), проведеному у Києві, підтвердили раніше самопроголошену (5 травня 1920 р.) церковну незалежність від Руської Православної Церкви, тим самим утворивши в Україні нову церковну структуру, яка міцно увійшла в підручники з церковної історії під назвою «УАПЦ».

Тоді ж восени 1921-го (23 жовтня) у Великому Софійському соборі відбулася так звана «пресвітерська» хіротонія в сан митрополита Київського і всієї України (про яку буде сказано трохи нижче) одного з найбільш помітних представників руху за автокефалію в Україні – до того часу вже забороненого столичного священика Василя Липківського. Отримавши освіту в Київській духовній академії, в 1891 році Василь Костянтинович Липківський приймає священний сан. В період революційних заворушень 1905-1907 рр. отець Василь показав себе як націоналіст і проявив ліберальні погляди по відношенню до церковних традицій (зокрема, активно виступав за введення української мови за богослужінням).

Після Лютневої революції 1917 року в Україні розпочинається масовий рух серед інтелігенції і певної частини радикально-налаштованого військового духовенства, спрямований на створення національної церкви. У цей час створюється Братство Воскресіння Христового, члени якого виступають за відділення Української церкви від Російської, висилку з Києва митрополита Володимира (Богоявленського) і створення тимчасового церковного керівництва. Офіційно у керма братства стояв одіозний архієпископ Олексій (Дородніцин), хоча «де факто» їм керував Василь Липківський. Згодом деякі учасники братства склали Всеукраїнську Церковну Православну Раду, яка і проголосила себе тимчасовим органом з управління православною церквою в Україні.

Одним з членів ВЦПР був священик Микола Маринич, близький знайомий Василя Липківського. Після проголошення Українською Центральною Радою III Універсалу в листопаді 1917-го, згідно з яким Україна ставала республікою, абсолютно незалежною від Росії, він взяв діяльну участь у формуванні Армії УНР. З 1918 року він несе службу при Окремій Запорізькій дивізії Армії Української Держави. Починаючи з 1919 року був капеланом при 9-й Залізничній дивізії Армії УНР, а згодом – у 4-й Київській дивізії Армії УНР. Слід сказати, що о. Микола бере участь у бойових діях Армії УНР, зокрема, у так званому «Першому зимовому поході», що пройшов підконтрольними більшовикам територіями і тилами «денікінців».

Приблизно в цей же час в числі військових священиків, а саме в складі 1-ї Козацько-Стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР, а потім при штабах Правобережного і Холмського фронтів та Київської групи Державної Армії УНР, перебуває священик Іоанн Теодорович. Згодом він буде рукопокладений у єпископи УАПЦ, емігрує до США, а в 1950-х роках група віруючих під його керівництвом об'єднається з УАПЦ, яку очолює митрополит Мстислав (Скрипник).

До речі, останній також був одним з найстарших ветеранів Армії УНР. У минулому хорунжий, старшина Кінно-гайдамацького полку імені К. Гордієнко, родич Симона Петлюри Степан Скрипник (майбутній патріарх Української Православної Церкви, названий Мстиславом) у 1992 році передав Збройним Силам України бойовий прапор 3-ї Залізної дивізії армії УНР, який нині знаходиться в Музеї Збройних сил України.

Між іншим «пригоди» майбутнього патріарха Мстислава Скрипника не закінчилися лише участю в лавах Армії УНР. У 30-х рр. він веде активну політичну пропольську діяльність на Волині. А з 1940-х рр., до прийняття священства, активно співпрацює з німецькою окупаційною владою, разом з українським письменником Уласом Самчуком займається виданням газети «Волинь», в якій стабільно з'являються новини про перемоги доблесної німецької армії.

В одному з номерів «Волині» (від 7 вересня 1941) – фото Степана Скрипника, на якому він хлібом-сіллю 31 серпня зустрічає генерала Люфтваффе Карла Кітцінгера, який з 1 липня 1941 був командувачем частинами вермахту на Україні, керував військами поза тилового району групи армій «Південь». Кітцінгер був автором спеціальної директиви «Про умиротворення на Україні», в якій говорилося, що за кожного вбитого німецького солдата слід знищувати десятки слов'ян. Вся система таборів для військовополонених, розташованих на Україні, перебувала у віданні генерала Кітцінгера, який у 1942 році особисто доповідав Гітлеру, що щодня в Україні помирає 4300 полонених.

Крім того, Скрипник є керівником Української Ради довір'я на Волині (до неї входили багато членів ОУН), створеної за особистою вказівкою Альфреда Розенберга, одного з головних ідеологів Нацистської Німеччини. Всі дії майбутнього патріарха УАПЦ Скрипника знаходяться на особистому контролі рейхскомісара України Еріха Коха.

Виходить, що у майбутніх ієрархів автокефальної церкви було насичене «бойове» минуле у прямому сенсі цього слова. Не дивно, що одним із перших храмів, який захопили прихильники УАПЦ, був стародавній Нікольський військовий собор (не без підтримки «братів по зброї»), розташований колись на місці сучасного готелю «Салют» в Києві. Саме в ньому 9 травня 1919 року священик В. Липківський звершив першу службу не церковнослов'янською мовою, за що і був двічі заборонений у служінні і відданий під церковний суд.

Між першою літургією українською мовою та першим Всеукраїнським Церковним собором, проведеним автокефалістами в Києві, пройшло два з половиною роки, повних гучних політичних гасел, заяв та претензій на церковну владу і святині київської кафедри. За цей час ніхто з ієрархів РПЦ так і не прийняв бік націоналістів, яким так потрібна була підтримка хоча б двох (відповідно до канонічних правил) єпископів, щоб зробити хіротонію свого власного митрополита, від якого б  потім змогло отримати «благодать» все інше духовенство новопроголошеної «церкви». Хрестоматійною є відповідь Екзарха України митрополита Київського Михаїла (Єрмакова) представникам УАПЦ, які прийшли до нього з пропозицією здійснити єпископську хіротонію Василя Липківського і визнати автокефалію в Україні. Владика Михаїл тоді сказав такі слова: «Я гадюк у єпископи не висвячую!».

Тоді, ніби потьмарені розумом, прихильники української автокефалії обрали 21 жовтня 1921 року забороненого протоієрея Василя Липківського Митрополитом Київським і всієї України, головою Української Автокефальної Православної Церкви, а 23 жовтня відбулася його єпископська хіротонія. Руки на нього покладали аж ніяк не єпископи, як це повинно було б, а пресвітери (тому вона іноді називається «пресвітерською»), диякони і навіть миряни! Абсурдно, дико, але цим не закінчилося... На голову майбутнього «митрополита» поклали десницю священномученика Макарія, яка зберігалася у Софії Київській, де і відбувалося все дійство...

Так, з самовільно «вихопленої» благодаті з рук першосвятителя Київського і почалася Українська Автокефальна Православна Церква, члени якої часто іменуються в народі влучно і промовисто – «самосвяти»!

Přečtěte si také