Ян Таксюр: «Православна Церква – найпатріотичніша спільнота»

У минулому вчитель історії, а нині письменник, поет, сатирик, публіцист, автор і ведучий багатьох телевізійних передач Ян Таксюр розповів СПЖ, як відрізнити істинну Церкву, які загрози стоять перед нею сьогодні і чим Церкві може допомогти будь-який мирянин.

– У вас досить строкатий «послужний список». Імовірно, складно було естрадному сатирику і гумористу, зірці популярних програм – у тому числі петросянівської «Сміхопанорами» – прийти до Православ'я? Як ви прийшли до віри?

– Якщо коротко, привернула можливість здобути вічне життя з Богом і в Бозі. Тільки православна віра і Православна Церква дають можливість живої зустрічі з Христом Богом. Найтіснішого єднання з Ним у таїнствах Його Церкви. Можливість справжньої зміни, преображення людини заради спасіння від гріха, спасіння у Христі і вічного блаженства в Його Царстві. Наша православна віра – та сама, що і в учнів Христа, Його апостолів. Це віра істинна, не затьмарена відступами, самочинними новаціями та викривленнями. А тому тільки в Православ'ї нехибний шлях до вічного Небесного Царства, обіцяного Богом у Євангелії.

У мене цей шлях узяв не один рік. Я, як і багато інших, зростав та формувався у безбожний час. Крім того, необхідним є уточнення з приводу слів «прийшов до віри». Набуття віри – процес двосторонній. Передусім, Сам Бог шукає і кличе людину. Тільки одні відгукуються на поклик, а інші ні. Якщо тільки людина подумає шукати Бога, Господь одразу ж виходить назустріч. Як батько в притчі про блудного сина. У мене настав момент, коли все, чого мене вчили в плані духовному, перестало влаштовувати. Було передчуття існування іншого світу і неправди атеїзму. Я навіть невміло став молитися: «Боже, якщо Ти є, відкрийся, допоможи вирішити питання, які своїм розумом я не можу вирішити». А ще за близьких молився, не будучи навіть хрещеним. І, звичайно, Господь почув. І потрібних людей послав, і потрібні книги. І ось уже понад 20 років в моєму житті відбуваються події, які все більше зміцнюють у вірі і дають великі надії. Слава Богу за все.

– Ви придумували мультфільми, співголовували в «Клубі Голохвастова» при газеті «Київські відомості», у співавторстві з Олександром Володарським писали тексти для багатьох естрадних зірок. Гумор і сатира бувають їдкими та злими. А чи є для них місце у Православ'ї? Чи можна сьогодні застосувати сатиру до опонентів Церкви?

– Як сатирик, вже будучи православним християнином, я сформулював для себе принцип, від якого намагаюся не відступати. Треба піддавати сатиричному осміянню хибні ідеї, але не їх носіїв. Як правило, ідеї опонентів Церкви нашіптує лукавий, ворог роду людського. Так от, висміяти його ідеї та виставлені ним пастки може, насамперед, людина з сатиричним даром.

– Тобто, як і заповідано, ми повинні ненавидіти гріх (і боротися з ним), але не його носіїв – людей?

– Звичайно. Переходити на особистості, бити по самолюбству і просто робити людині боляче (нехай і церковному опоненту) для мене неприйнятно. Хоча, певно, якщо пишеш про злісних огудників віри, руйнівників та осквернителів храмів, прямо називати імена є допустимим. Тут не до толерантності.

– В Україні чимало конфесій: УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ... Як людині орієнтуватися в усьому цьому різноманітті, якими є критерії вибору?

– В першу чергу потрібно з'ясувати для себе, що Церква Христова одна. І тоді наведений перелік конфесій сприйматиметься як набір якихось підробок, серед яких потрібно відшукати перлину – справжню Церкву. Припустимо, хтось вирішив розпочати пошук. Тоді потрібно не пошкодувати часу, подолати лінь і вічну «зайнятість» та почати читати серйозні книги, читати Євангеліє, історію Церкви.

Втім, особливо зайнятим нагадаю деякі властивості для упізнання істинності. Істинна канонічна Церква має апостольське преємство. Тобто її священство, церковна ієрархія пов'язані з тією самою громадою учнів Христа, апостолів, яких Господь вперше причастив Свого Тіла і Крові на Таємній вечері. З тими самими апостолами, на яких зійшов Дух Святий у день П'ятидесятниці, про що ми читаємо в Книзі Діянь. І друге – істинна Церква зазвичай визнана всіма Помісними Церквами, усім світовим Православ'ям. Цим двом ознакам відповідає на землях України лише Українська Православна Церква, Предстоятелем якої є Блаженніший Митрополит Онуфрій. Цій Церкві 2 000 років. А, скажімо, організації, що називає себе Церквою, так званому Київському патріархату, лише 25 років. Думаю, правильний вибір очевидний.

– Недруги УПЦ постійно дорікають нашій канонічній Церкві у непатріотичності через її миролюбну позицію. Якщо глава розкольницького Київського патріархату – Філарет – вимагає вбивати жителів Донбасу (своїх земляків, до речі), то Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій, навпаки, закликає до любові і миру. Скільки було ненависті вилито на нього через Всеукраїнський хресний хід в ім'я миру і любові, скільки наклепів обрушили на Церкву в ЗМІ... Що ви можете сказати про це?

– Я завжди говорив і повторюся: Православна Церква (а ми тільки-но зауважили, що лише УПЦ є такою на українській землі) – найпатріотичніша спільнота, бо бажає своїм співгромадянам вищого блага – спасіння у Христі та набуття Царства Небесного. Наша Церква проти війни, в якій громадяни однієї країни стріляють один в одного. Як була би проти любляча мати, побачивши, що її діти стріляють один в одного. Гріх братовбивства може позбавити спасіння, і Церква виконує патріотичний обов'язок, оберігаючи своїх дітей від такого падіння.

– Київський патріархат, по суті, ототожнює патріотизм з ідеологією націоналізму, причому націоналізму зразка 1930-х років. Але ж є ще лібералізм, соціал-демократія, християнські демократи. І не всі з них схвально ставляться до націоналізму. Чи означає це, що представники інших політичних ідеологій не можуть бути патріотами? Чи можна боротися за територіальну цілісність країни поза рамками націоналістичної ідеології?

– Київський патріархат тому й займається так багато політикою, пошуком ворогів, з'ясуванням, хто більший патріот, що цілі у цієї організації та її керівника земні й матеріальні. Можливо, в глибині душі діячі Київського патріархату розуміють, що вони – квазіцерква, що їхні дії безблагодатні, і тому так багато енергії витрачається на громадську «полеміку», на захоплення храмів, на шельмування справжньої Церкви.

Насправді потрібно розділяти земне та небесне. Віддавати «кесарю» все, що йому належить, але пам'ятати, що є вища небесна вітчизна. І вносити туди політичний тріск, поділи (адже Церква є Небо на землі) є блюзнірством. Втім, як я вже казав, небом якраз Київський патріархат і не є. Звідси його «занадто земна поведінка».

– Після недавнього теракту в Барселоні місцеві націоналістичні сили вийшли на вулиці і спробували використати цю подію для розпалювання ненависті до представників інших національностей. Однак іспанське суспільство моментально – негативно та різко – відреагувало на цю провокацію. Одним з головних аргументів було те, що не можна використовувати напад зовнішнього ворога для розпалювання внутрішньогромадської ненависті. І подібна реакція прокотилася по всій Європі та США. Чому у нас все навпаки?

– Скажу вельми сумну річ. В нашому суспільстві не склалися чіткі і тверді християнські орієнтири. Більше того, офіційна ідеологія держави є носієм світської, секулярної і, по суті, не християнської ідеології. Моральні орієнтири не лише розмиті, але часто відверто шельмуються разом із Церквою. Хоча саме Церква може (та й зобов'язана) пропонувати суспільству правильні етичні оцінки.

Але у нас навпаки – Церкві кажуть: «не втручайтеся!» А тому в українському суспільстві приймаються рішення в інтересах кого завгодно – фінансової еліти, ділових партнерів, європейських організацій, але тільки не в інтересах простих громадян, які потребують, окрім матеріальної підтримки, правильної, рятівної, а не згубної, духовної орієнтації. Українське суспільство ще не в змозі «моментально реагувати». Оскільки його – єдиного, яке реагує – не існує. Глас суспільства у нас намагаються зображати ЗМІ. Але їхня «небезкорисливість», готовність служити тим, хто платить, на мою думку, загальновідома.

– Сьогодні проти нашої святої і апостольської Церкви розв'язана неприкрита, цинічна, я навіть скажу, відверто сатанинська війна. Її ведуть можновладці, їхні маргінальні бойовики, провладні ЗМІ на чолі з «1+1»... Як ви оцінюєте ступінь небезпеки для Церкви?

– Небезпека для Церкви є, на мій погляд, двох категорій – зовнішня та внутрішня. Так, враження наростаючої зовнішньої загрози має місце. Ненависті, наклепів, злоби на адресу Церкви стає більше. Що стосується внутрішньої небезпеки, то вона завжди одна й та сама. Небезпека забути Бога, піддатися спокусам світу, замість життя за Євангелієм і догоджання Богу служити (часом непомітно навіть для себе) лукавому і мамоні. Звичайно, і ця небезпека посилилась, бо на Церкву чинять тиск, її намагаються втягнути у справи мирські, суєтні. І все ж, якщо бути з Христом, сподіватися на Нього, нічого не страшно. Адже Христос переміг світ.

– Ви вважаєте Православ'я актуальним для сучасної людини?

– Пам'ятаєте, апостол Петро сказав Спасителю: «Куди ми підемо? Ти маєш слова життя вічного». І сьогодні так само – чого нам ще шукати і хотіти? Православ'я є так само актуальним для сучасної людини, як актуальним є для неї дихати та жити.

– Чим ми, миряни, можемо допомогти своїй Церкві?

– Будь-яка робота всередині Церкви, що звершується заради Бога – молитва, благотворіння, – зміцнює Церкву, допомагає їй являти Христа у земному світі. І ще. Ми часто повторюємо: «Церква – наша Мати». От і не треба свою Матір засмучувати. Цим ми Її сильно утішимо та порадуємо.

ДОВІДКА

Ян (у Хрещенні – Іоанн) Ілліч Таксюр народився в Києві у 1952 році. У 1974-му закінчив історичний факультет Київського державного педінституту їм. Горького. Після нього служив в армії, потім викладав історію в школі. Одночасно займався самодіяльним театром. Перші літературні твори написав у дитинстві. У 1980-ті роки почав публікувати сатиричні вірші, монологи для естради, оповідання. У часи СРСР – постійний автор «Літературної газети», «Крокодила», «Юності» та інших популярних газет і журналів. Згодом писав для видань «Кореспондент», «День літератури», «Оглядач», «Дзеркало тижня», «Ізвестія в Україні» та багатьох інших. Довгі роки публікує статті про Православ'я, віру та Церкву. За що нагороджений церковним Орденом преподобного Нестора Літописця ІІ ступеня.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Přečtěte si také