Ігумен Даниїл (Ірбітс): «Тут ми, православні, як одна велика родина»

Ігумен Даниїл (Ірбітс), намісник єдиного в Німеччині православного Георгіївського чоловічого монастиря, розповів СПЖ, як живуть православні у ФРН, як Київський патріархат безуспішно намагається розвивати в країні свої громади та якою має бути позиція влади в релігійній сфері.

– Німеччина не є канонічною територією жодної з Помісних Церков, і в країні можуть бути представлені всі Церкви. Яке місце у місцевій православній громаді займає Руська Православна Церква?

– Так, дійсно, в Німеччині, крім Московського Патріархату, представлені Константинопольська, Антіохійська, Болгарська, Румунська та Сербська Православні Церкви. Працює єпископська конференція, яка діє в інтересах усіх місцевих православних громад та сприяє координації на стратегічному рівні. В основному православне духовенство займається окормленням діаспор за національною ознакою, але у нас дуже теплі взаємини і міцні братні зв'язки.

За чисельністю громад ми займаємо в Німеччині друге місце після Константинопольського Патріархату, бо руське Православ'я має досить довгу історію в цих землях і охоплює дуже багато шарів суспільства: це й потомки білої еміграції, і репатріанти з числа етнічних німців Поволжя та Східної Пруссії, і нові трудові російськомовні мігранти з колишнього СРСР.

У роки правління архієпископа Феофана (1992-2017 рр. – Ред.) Московський Патріархат збільшив кількість парафій в десять разів і налагодив тверді зв'язки з представниками німецької влади. Зараз Берлінська єпархія – одна з найбільших в Західній Європі, у нас близько 90 парафій по всій країні.



– В останні роки німецьке суспільство стикається з багатьма соціальними викликами – терор, гомосексуальні шлюби, секуляризація суспільного простору, міграційна криза. Як на них реагують віряни та Церква?

– Православні віруючі – це частина суспільства Німеччини, а будь-яке суспільство неоднорідне. І наші віруючі теж досить різні люди, тому вони можуть займати будь-яку політичну і соціальну позицію, яка не суперечить Писанню.

Міграційної кризи в Німеччині, як її описують ЗМІ, немає, бо уряд злагоджено й чітко впорався з дуже великим числом мігрантів, змушених залишити батьківщину через війну в своїх регіонах. Зараз їх прибуває абсолютно незначна кількість. А мігранти, які прибули раніше, забезпечені місцями проживання та соціальною допомогою, багато з них вже отримали роботу в Німеччині.

Церква у ці питання не втручається, бо проповіді Євангелія і духовної опіки віруючих це ніяк не стосується. Політикою займаються не Церкви, а уряд і парламент Німеччини.

– Але навіть за умови, що Церква залишається осторонь від політики, на її прихожанах не можуть не позначатись усі перераховані вище явища. Чи відчуваєте ви якісь зміни у повсякденному житті у зв'язку з подіями у неспокійній нині Європі?

– Значних змін ми не відчули, за винятком збільшення числа мігрантів та біженців з України. Ми в міру сил намагаємося допомагати їм, однак це пов'язано з дуже великими труднощами, бо без знання мови та наявності візи, що дозволяє працювати, людина не зможе нормально жити у ФРН.

У нас є служба Diakonia, яка займається соціальним служінням. У тому числі вона допомагає й новим мігрантам, надаючи юридичну та консультаційну допомогу. Це чудовий приклад, коли ініціатива йде знизу, так як ця служба – об'єднання мирян за їхньою власною ініціативою.

– Ви часто бували в Україні, українські ієрархи та священики – часті гості у вашому монастирі. Як ви оцінюєте нинішнє становище Церкви в нашій країні у зв'язку з захопленнями храмів і ставленням державних структур до УПЦ?

– Мене особисто з Україною пов'язує дуже багато чого. З Божою допомогою я навчався на заочному секторі в Київських духовних школах і мав можливість часто бувати в Києві. Я досі дружу з багатьма священиками та архієреями з України, що для мене велика честь. Багато батюшок та владик і донині відвідують Німеччину та служать у Кафедральному соборі Берліна і Георгіївському монастирі у Гетшендорфі. Щиро можу сказати, що Україна для мене і донині є малою духовною батьківщиною.

Мені складно з боку оцінювати державно-церковні відносини, бо я не живу в Україні і не можу дати реальної оцінки подіям, що мають місце. Але можу сказати на прикладі Німеччини, яка ніколи б не допустила такого тут. Німецький уряд ніколи не втручається в справи жодної з релігійних конфесій. Навпаки, ми отримуємо велику підтримку від держави. Навіть зважаючи на те, що до комітету з інтеграції при канцлері Німеччини, окрім мусульман, представників католицької та євангелічної Церкви, з православних увійшли лише представники Константинопольського і Московського Патріархатів.

Захоплення храмів, втручання держави у справи Церкви – кричущі факти, які недоречні у жодному цивілізованому суспільстві! Зараз у Німеччині активно відкриваються парафії Київського патріархату. Католицька Церква в Німеччині офіційно відмовилась надати їхнім громадам у Гамбурзі та в Баварії свої храми і приміщення для звершення богослужінь. Держава ж ніяк не втручається у ці процеси, залишаючи все на розсуд єпископської конференції Німеччини. Але зауважте: навіть не ми, а католики та евангеліки Німеччини не визнають парафії Київського патріархату.



– Як живуть священики у Німеччині? Очевидно, що парафії нечисленні, ктиторів у неправославній країні знайти нелегко. Чи займаються пастирі Церкви чимось, окрім служіння, для підтримки життєвого рівня?

– В нашій єпархії є священики, відряджені Священним Синодом РПЦ, які отримують номінальну зарплату з Москви, і є священики з місцевих жителів, які самі відкривають парафії. Є великі і, можна сказати, самостійні парафії у великих містах, але таких небагато. Є маленькі парафії. Але і в тому і в іншому випадку все залежить від священика, від його пастирської, місіонерської та катехизаторської роботи з парафіянами. Недаремно давня російська приказка говорить: «Який піп, такий і прихід».

Є приклади, коли священик відкриває парафію в абсолютно новому місці, і з часом вона виростає у велику громаду, яка може самостійно утримувати священика і храм. Є ж випадки, коли священики, в основному сімейні, паралельно підробляють у лікарнях, дитячих садках, викладають у школах, тим самим забезпечуючи свою родину та парафію. Чимало прикладів, коли наші священики на свої світські зарплати купують церковне начиння, тим самим прикрашаючи храм. У нас немає багатих меценатів і спонсорів, країна не православна, і храм в основному утримують такі от батюшки та побожні парафіяни, які й самі в основному отримують соціальну допомогу від держави. Але саме у спільному дусі віри і любові відкривається все більше парафій в Німеччині. Можна впевнено сказати, що тут ми, православні, як одна велика родина.

Наостанок хотілося б сказати, що я дуже люблю український народ, дуже люблю вашу країну і сподіваюся, що з Божою допомогою у вас все буде добре. Завжди про це прошу у Бога.

ДОВІДКА

Георгіївський чоловічий монастир розташовується у 90 км від Берліна на території замку Гетшендорф, побудованого в 1910 р. як мисливський маєток князя Леопольда IV фон Ліппе. У часи Третього Рейху маєток служив будинком для гостей рейхсмаршала Германа Герінга. Після Другої світової війни тут спершу знайшли притулок німецькі біженці, що повертаються в Німеччину, а у часи НДР розташувалася школа миру, а пізніше – лікувальний санаторій для військовослужбовців народної армії та співробітників Штазі. Після об'єднання Німеччини замок та прилегла до нього територія практично на 15 років виявилися безхазяйними, з року в рік приходячи у повне запустіння.

У 2006 році з благословення голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (нині Святійшого Патріарха) Берлінська єпархія придбала цей маєток, щоб влаштувати тут православну обитель. Ціна склала символічний € 1 – з неодмінною умовою інвестувати упродовж десяти років не менше € 4 млн.

З німецької сторони ідеологом проекту став Норберт Кухінке, відомий радянським глядачам за роллю датського професора у фільмі «Осінній марафон». Він налагодив контакти з місцевими жителями та знайшов союзника в особі місцевого євангелічного пастора Хорста Каснера, батька федерального канцлера Ангели Меркель.

У 2006 році розпочались роботи з реставрації існуючих будівель та проектування нового храму. За кошторисними даними для повного завершення будівництва монастиря необхідно близько € 10 млн.

21 серпня 2007 року рішенням Священного Синоду РПЦ під головуванням Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II в Гетшендорфі був утворений чоловічий монастир на честь св. влкмч. Георгія Побідоносця. Монастир налічує десять чоловік братії (чотири у священному сані, один чернець і п'ять трударів).

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Přečtěte si také