Жителька Маріуполя розповіла про подвиг чоловіка, що загинув, рятуючи людей

Жанна Аніканова з чоловіком працювала у школі № 1 м. Маріуполя (на Грецькій вулиці). Школі цього року виповнюється 145 років. 24 лютого директорка школи Ірина Володимирівна Олейніченко віддала Олександру ключі від бомбосховища, знаючи, що він є відповідальною людиною. Місяць Жанна з чоловіком провели в підвалі школи № 1 м. Маріуполя, допомагаючи іншим маріупольцям. 

Жанна розповіла СПЖ про подвиг Олександра Лоткова, який пожертвував своїм життям заради інших.

«24-го числа прийшли перші дві сім'ї, ми їх розмістили. Спочатку ще не так сильно стріляли, був обстріл на лівому березі за заводом (Азовсталь – Ред.). Коли люди почали буквально бігти до нас від обстрілів і в такій метушні забували ковдри, ми з чоловіком під сильним обстрілом принесли з дому всі ковдри. На той момент уже вимкнули світло, газ і воду, ми забрали всі крупи з дому й іноді ще готували, коли був газ. Саша до цього встиг купити 2 кг м'яса, з якого я приготувала страву, запитала, чи буде він їсти, а він сказав нагодувати дітей. Під обстрілами ми цілу каструлю забрали в підвал. Він був готовий віддати життя та віддав це життя», – розповіла Жанна. 

Олександр Лотков загинув 10 березня, рятуючи від обстрілу 200 людей. Під час обстрілу Олександр сказав усім швидко заходити до бомбосховища. І коли вийшов на вулицю подивитися, чи не залишилися люди, його поранило осколком у печінку, він стік кров'ю та миттєво помер. 

«Його занесли до школи, почали кричати: "Анжело, прощайся із Сашком". Я ж не Анжела, а Жанна, подумала, що не мене звуть. Коли зрозуміла, що мій чоловік загинув, почала кричати так, що весь підвал тремтів від мого крику. Тільки третього дня мене пустили до нього. Я попрощалася з ним, хотіла взяти обручку на згадку, але не вдалося розтиснути пальці. Він лежав, як олов'яний солдатик. Такий гарний. Я не знаю, де його поховали. У скорботі (ритуальне бюро, – Ред.) сказали дізнаватися у поліції», – продовжила вона.

Перед смертю Олександр посадив три ялинки у школі, «на пам'ять, як відчував», каже Жанна. 

«Таку людину не знайти на всій планеті. Коли в підвалі одним не вистачило їжі, Сашко віддав свій пайок. Ніхто не подумав поділитися, а Саша поділився. Він майже не їв останнім часом. Він був великої душі, великого серця людина. Він, не шкодуючи себе – ні здоров'я, ні сил – думав про людей, які перебували у бомбосховищі школи № 1», – додала вона.

Незадовго до подій Жанна написала пісню:

«Нам не страшен ни снег и не дождь, ураган, не берет нас дрожь.
Мы в любую погоду идем, и бесстрашно ползем.
Днем и ночью без воды и еды, утопаем в тягучей грязи.
Все быстрее идут года, а мы никуда.
Но когда же настанет тот день, и изменится все в один день,
А что будет, то будет, узнаем лишь в лучшее время».

«Все зміниться, – повторила Жанна. – Коли я щось говорю, все збувається. Я не знаю, чому у мене так виходить. Все буде добре. Так буде. Ми хотіли вижити, а далі все почнеться з чистого аркуша. Усім буде дуже важко, але таке життя. Просто не віриш. Заснеш. Прокинешся. І не бомблять. А серце там лишилося. Ми ще довго зализуватимемо рани. Хотілося, щоб усе устаканилося, щоб усі одне одного пробачили, це найголовніше…», – підсумувала Жанна.

Як раніше повідомляла СПЖ, від обстрілу постраждав Михайлівський собор у Маріуполі.

Přečtěte si také