Кілька слів про заяву «архієрейського собору УПЦ КП», або Мантри про канонічність

Великий «архієрейський собор УПЦ КП» – чим не яскрава подія, в якій ще раз можна заявити на весь світ про себе. Хоча навряд чи світ буде прислухатися до усіляких заяв, особливо Православний світ, що чітко дав зрозуміти, що Київський Патріархат – розкольницьке угрупування. Можна багато полемізувати про цей висновок, але це так. Висновок цей належить не тільки якомусь конкретному патріархові чи єпископу, а усій повноті Вселенського Православ’я. Як це підтвердити? Дуже просто. Всі ми пам’ятаємо семінарський катехізис, що чітко вказує на ознаки Церкви – вона є єдина, свята, соборна та апостольська.

Цікаво, чи знайдеться хоча б одна ознака, яку можна було би віднести до Київського Патріархату, особливо після заяви «архієрейського собору УПЦ КП», оприлюдненої 13 травня 2016 року?

Єдність – церква єдина, тому що Христос заснував тільки одну Церкву, яка веде до спасіння. Вкотре звертаючи увагу на так звану нещодавню заяву, в Київському Патріархаті Церква має вести людей, куди завгодно – до незалежності, автокефалії і тому подібного, але не до спасіння, такого слова у заяві немає.

Святою Церква називається, тому що освячена своїм Главою – Спасителем Христом, але це не означає, що члени церкви мають відмовлятись усе життя наближати до святості. А святість з боку Київського Патріархату дуже добре показана усьому світові у так званих «добровільних переходах парафій, з допомогою «святого» Правого сектору».

Соборність, тобто кафоличність – всезагальність Церкви, що є у всьому світі, і приводить у своє лоно усіх людей, які бажають прийти до Спасителя. Тут немає ні елліна чи іудея, українця чи білоруса, канадця чи італійця, а все і у всьому – Христос. Чи є така властивість у проекту під назвою КП? Важко сказати, особливо, коли дана організація показує свою міць усій Християнській Україні завдяки націоналістичних угрупуваннях.

Залишилась остання ознака – апостольська. Так звана безперебійна, апостольська спадкоємність. Законними спадкоємцями апостолів є єпископи, але тільки ті, які ревно зберігають апостольське вчення та християнські цінності, залишаючись, при цьому, образом самого Спасителя. Навряд чи Спаситель закликав вбивати одне одного, їздив просити зброю, називав безбожниками окрему частину єдиної країни. Також варто згадати, що Харківський Собор 1992 року, що іменується так званим, у заяві Київського Патріархату, наклав на пана Денисенка – анафему та зняв єпископський сан. До речі, рішення цього Собору визнають, без перебільшення, усі Помісні Православні Церкви, а також перебувають у молитовно-євхаристичному єднанні з Українською Православною Церквою, яку у вищезгаданій заяві КП і Церквою не вважає. А якщо Київський Патріархат буде розвивати і надалі своє твердження про те, що УПЦ не є Церквою та ще й додати правило про те, що той хто молиться з анафемою теж на себе наводить церковне відлучення, навряд чи когось здивує, що через певний час УПЦ КП виступить із заявою про те, що тільки вона є Канонічною Церквою у всьому світі.

Варто було б згадати представникам Київського ПАРТІЯрхату про те, що уроки катехізису треба пам’ятати і до нині та час від часу звіряти життя своєї організації з відповідністю до догматів, які дані Учителями та Отцями Христової Церкви. Хоча, чому дивуватися людям, які пишучи заяву до християн, від «архієрейського собору» слово Христос вживають тільки 2 рази і то, один раз у привітанні. А таких «неважливих» слів як спасіння, християни та любов вживано НУЛЬ разів, і це ми читаємо заяву «єпископів», які, на секундочку, мають бути образом Христа, до своєї пастви, яку вони мають перш за все привести до спасіння.

Будь яка молитва, звернення, заява, порада, яка дається від організації, що іменує себе Христовою Церквою має буди – Христоцентричною, тобто у всьому має проявлятись образ Спасителя та його заповіді про любов. Але це, якщо ми говоримо про Церкву, а не про політичний проект, який створений тільки з однією умовою – додатковим агітапаратом для виборчого електорату. Як то кажуть – в кращих традиціях радянського союзу. Не дарма ж Філарет навчався цьому у своїх покровителів з КДБ цілих 25 років.

Взагалі, так звана, заява «архієрейсьокого собору Київського Патріархату», за своїм змістом, дуже нагадує повторюване багато разів священне заклинання, якому приписується магічна зцілююча сила, що одухотворяє, простіше кажучи – мантру. Вже й не зрозуміло, чи варто Київський Патріархат називати розкольниками, може вони бажають на швидкоруч перевести свою організацію у буддизм чи індуїзм. Тільки навряд чи він буде так називатись, тому що у КП є свій «Будда», на якому і тримається шлях до автокефального вдосконалення так званий – Філаретоддизм. Тому його вірні адепти, у своїй мантрі чітко бачать себе єдиною, канонічною та помісною церквою.

Крім того, мантра постійно змінюється то від ствердження про те, що Філаретоддизм є канонічним, то повертається до заклику про те, щоб ця течія була загально прийнята усім християнським світом. Не можна прослідкувати за шляхом в астрал, чи то вже констатація – що ми є канонічні, чи то є вимога, об’єднатись усім в єдину канонічну, звичайно ж тільки зі своїм, духовним сенсеєм – Філаретом.

Та от чи дійде мантра, яка повторюється у кожному абзаці так званої заяви, до інь і янь, та подарує адептам Філаретоддизму омріяну помісність та канонічність, час покаже, та розставить усе на свої місця.

А якщо серйозно, то заява, так званого, «архієрейського собору», все більш нагадує плач маленької дитини, якій не хочуть дарувати таку ж іграшку, яка є у сусідського хлопчика. А причина досить проста – навіщо хлопчику така іграшка, якщо він є насправді дівчинкою.

P.S. Не осуджуйте суворо за абстрактний висновок, як то кажуть, яка заява такий і висновок.

Přečtěte si také