Філарет Благочестивий Київський

У першій половині XIX століття в Росії, куди входила і нинішня Україна, було два святителі, два видатних ієрархи, два великих подвижники благочестя, два стовпи Руської Церкви, два найбільших інтелектуали свого часу, два Філарети: Московський і Київський. Першого з них народ прозвав Мудрим, другого – Благочестивим.

Філарет Благочестивий, в миру Феодор Георгійович Амфітеатров, народився в 1779 році в Орловській губернії в родині священика. Народився дуже слабким і майже сліпим. З раннього віку проявиявився його незвичайний розум і прагнення до духовних подвигів. Закінчивши в 1795 році Орловське духовне училище кращим учнем, він перевівся в Севську духовну семінарію, яку закінчив в 1797-му.

Відразу ж після закінчення семінарії Феодор подав прохання про постриг у чернецтво і в 1798 році у віці 19 років був пострижений в мантію з ім'ям Філарет. Через два дні він став ієродияконом, а через два місяці – ієромонахом. Залишившись викладати в рідній семінарії, він у 23 роки (!) був уже ректором Севської семінарії і настоятелем Свенського монастиря в сані ігумена. У 1804 його звели в сан архімандрита. За таким стрімким злетом пішли настільки ж нелегкі спокуси. Апостол Павло сказав, що «усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть переслідувані» (2 Тим. 3:12). Щире благочестя і ревність про свої службові обов'язки архімандрита Філарета були як кістка в горлі тим, хто звик жити «стихіями світу».

У 1804 р. Філарета перевели з Орловської єпархії в глуху віддалену Уфу. Тут його призначили ректором Оренбурзької духовної семінарії та настоятелем монастиря, яких, можна сказати, ще й не було. Семінарію тільки-тільки створювали, і архімандрита Філарета можна з повним правом називати її засновником. Але і в Уфі гоніння на праведника продовжилися і навіть посилилися. Єпархіальне начальство за будь-якого приводу і без нього гнобило подвижника благочестя і писало на нього доноси в Священний Синод. Це тривало майже шість років, і, не маючи сил терпіти образи і приниження, Філарет вже подумував було піти в який-небудь глухий монастир простим ченцем.
Але Господь не залишив свого угодника. У 1810 році після як помилкових доносів в Синод, так і деяких позитивних відгуків про нього авторитетних священиків, пішов синодальний указ про переведення архімандрита Філарета до Тобольська єпархію «для випробування». Який керував Тобольською єпархією єпископ Амвросій (Келембет) в своєму донесенні Святому Синоду про характер і поведінку присланого архімандрита назвав його «не людиною, а ангелом во плоті».

Через три роки, в 1813-му, архімандрита Філарета викликали в Санкт-Петербург для священнослужіння і проповідування слова Божого і призначили настоятелем Волоколамського Йосипового монастиря. Яскравий розум, щире благочестя і духовні дарування майбутнього святителя були настільки очевидними, що вже в 1814 році його призначили інспектором Санкт-Петербурзької духовної академії і удостоїли ступеня доктора богослов'я без необхідного захисту наукової роботи. У цьому ж році його перевели на посаду інспектора Московської духовної академії, яку він очолив уже через рік.

Ставлення Філарета до учнів нагадувало ставлення старця. Як згадували згодом його вихованці, «управління його в академії було істинно батьківським, ми були для нього як діти рідні». У цей час майбутній святитель склав свої знамениті лекції з догматичного богослов'я, за якими цей предмет ще довго викладали і в Московській, і в інших духовних академіях. Його лекції були настільки цікавими, настільки відрізнялися стислістю, ясністю і доступністю, що студенти називали їх не лекціями, а Євангельською благовістю.

У період ректорства архімандрита Філарета в Московській академії тут двічі проводив ревізії ректор Санкт-Петербурзької академії Філарет (Дроздов), який був у той час уже в архієрейському сані. Необхідність цих заходів була обумовлена тим, що Московська академія ще тільки починала своє становлення як академія і потребувала дуже пильної уваги священноначалія. Результати діяльності архімандрита Філарета (Амфітеатрова) були настільки вражаючі, що після другої ревізії єпископ Філарет (Дроздов) зняв з себе панагію та подарував її ректору Московської академії в знак поваги і визнання його заслуг. А всього за чотири роки ректорства Філарета шість разів удостоювали різних нагород і заохочень.

У 1819 році архімандрит Філарет возведений у сан єпископа Калузького і Боровського. За шість років свого святительства на цій кафедрі він проявив особливу турботу про Калузьку семінарію, а також про створення та становлення монастирів. При ньому в 1820 році в Оптиній пустині утворили знаменитий Іоанно-Предтеченський скит, який став оплотом старецтва і духовної опіки для всієї Русі. Сам святитель Філарет побудував для себе в скиту скромну келію, куди віддалявся для усамітнення і молитви, якщо це дозволяли його архіпастирські турботи.

На цей час припадає написання святителем однієї з небагатьох друкованих праць: «Бесіди-тлумачення Євангелія від Матфея», що мали великий уплив на розвиток вітчизняної богословської традиції. Святитель Філарет дуже ревно ставився до звешення всіх церковних богослужінь і проповіді в храмах слова Божого. Його бесіди були дуже простими по викладу і приваблювали безліч слухачів.

В цей же час почалася полеміка двох Филаретів (Дроздова і Амфітеатрова) про переклад Священного Писання російською мовою, що особливо гостро проявилася пізніше, в 1860-х роках. Святитель Філарет (Дроздов) був ревним прихильником такого перекладу, в той час як святитель Філарет (Амфітеатров) – настільки ж ревним противником.

Святитель Філарет (Дроздов) стверджував, що «Православна Руська Церква не повинна позбавляти православний народ читання Слова Божого на мові сучасній, загальнозрозумілій, бо таке позбавлення було б безглуздим щодо вчення святих отців і духом східно-кафолічної Церкви, з духовним благом православного народу».

На що святитель Філарет (Амфітеатров) відповів: «Російське наріччя не може передати Священного Писання з усією силою і вірністю, яким відрізняється переклад слов'янський, в якому є поняття всього того, що тільки потрібно для настанови вірних до вічного їх порятунку... Потреба полягає не в перекладі Біблії російською мовою, а в старанності вивчення слов'янської мови в усіх наших духовних і світських училищах і в повсякденному старанному читанні на ньому Священного писання».

З ініціативи імператора Олександра II і обер-прокурора Святішого Синоду Миколи Протасова влаштували навіть «синодальне обговорення» між двома Філаретами з цього питання.

В результаті 20 березня 1858 року Святіший Синод ухвалив: «Переклад російською мовою спочатку книг Нового Завіту, а потім поступово і інших частин Святого Письма необхідний і корисний, але не для використання в церквах, для яких слов'янський текст повинен залишатися недоторканним, а для посібника для розуміння Святого Письма».

Тут необхідно зауважити, що дискусія між двома святителями відбувалася виключно в дусі братерської любові і взаємної поваги. Жоден з них не дозволив собі опуститися до звинувачень або якихось особистих випадів проти опонента. Обидва Філарети до кінця своїх днів залишалися кожен при своїй думці, але обидва шанували один одного подвижниками і угодниками Божими.

У 1825 року святителя Філарета (Амфітеатрова) перевели в Рязанську єпархію, а в 1828-му – в Казанську. Рязанська єпархія була в той час більш-менш упорядкованою, і архієпископ Філарет, призначений членом Святішого Синоду, подовгу жив в Петербурзі. Але зовсім інша справа була в Казані. Там проживало безліч інородців, часто приймали Православ'я формально, а потім знову ухилялися в язичництво і магометанство. Святитель в короткий термін об'їхав всю єпархію, досконало вивчив стан справ і представив в Священний Синод записку, в якій виклав перелік заходів, необхідних для виправлення ситуації.

Незважаючи на мудрість і виваженість його пропозицій, виникли певні труднощі, які святитель долав з наполегливістю, терпінням і надією на волю Божу. Особливу увагу він приділяв будівництву храмів і проповіді Слова Божого. Філарет постійно їздив по єпархії, звершував богослужіння і проповідував. У Казанської єпархії за його молитвами стали відбуватися чудеса: Господь посилав хворим зцілення, дощ в посушливу погоду, урожай під час голоду. Це, а також милосердя святителя (він часто роздавав нужденним всю свою архієрейську платню) привертали до православної віри тисячі людей.

Відомо, що в голодні роки, непоодинокі в Казанському краї, архієпископ Філарет не тільки роздавав все своє майно нужденним, а й позичав. Його приклад повернув довіру до благодійності купців та інших багатих людей. За час перебування архієпископа Філарета на Казанської кафедрі більше 5 000 іновірців звернулися до Православ'я. Він старанно піклувався про добробут і матеріальне забезпечення духовенства, а ще більше – про його благочестя, пастирську ревність і освіченість.
На час святительства Філарета в Казані випало одне з найстрашніших лих – холера. Просячи допомоги Божої, святитель склав спеціальний молебний спів і щодня сам служив Божественну Літургію впродовж 40 днів.

У 1836 році архієпископа Філарета викликали в Санкт-Петербург для присутності в Святішому Синоді. Відразу після прибуття його призначили на Ярославську кафедру, але ще до виїзду в Ярославль Філарет отримав нове призначення. 18 квітня 1837 року його призначили митрополитом Київським. Тут, в історичній колисці руського Православ'я, святитель прослужив останні 20 років свого життя. Він як і раніше особливу увагу приділяв монастирям і навчальним закладам, причому не тільки духовним, але і світським. Під час перебування на Київській кафедрі святителя обрали почесним членом Російської Академії Наук, Московського товариства історії та старожитностей, чотирьох духовних академій (Київської, Санкт-Петербурзької, Московської та Казанської), а також трьох університетів (Київського, Московського і Казанського). При цьому він не ставився до звань як до приємної формальності, а діяльно вникав в справи навчальних закладів.

Особливе участь митрополит Філарет приймав у житті Київського університету святого князя Володимира (нині ім. Т.Г. Шевченка). Багато уваги він приділяв Києво-Печерській Лаврі та її скитам, в одному з яких, Голосіївському, влаштував собі келію, де часто усамітнювався для молитви і богомислія. Його благодійність була настільки широкою, що нерідко келійники лаяли його за те, що він роздає нужденним все до копійки. Це теж дуже показовий момент. Святитель був дуже простим у спілкуванні з усіма особами, котрі його оточували, як знатними, так і простолюдинами. За спогадами сучасників, відмітними рисами митрополита Філарета були глибоке смирення і безкорисливість.

У 1841 році святитель Філарет таємно прийняв постриг у велику схиму з ім'ям Феодосій, на честь преподобного Феодосія Печерського. І при всіх своїх великих обов'язках із управління єпархією він суворо й неухильно виконував усі устави і правила чернечого життя. Один із тих, хто знали святителя, сказав про нього так: «Ми знали його як доблесного подвижника, який умів при тому і виховувати подвижників».

Святитель Філарет був одним з найбільш шанованих і авторитетних архіпастирів не тільки в Руській Церкві, а й в усьому православному світі. Він вів активну переписку з Східними Патріархами: Єрусалимським, Константинопольським, Олександрійським і Дамаським.

Володіючи незаперечним авторитетом в Руській Церкві, святитель Філарет не боявся критикувати синодальну систему управління, запозичену на Заході Петром I і абсолютно чужу православному духові. З 1842 року, будучи членом Святішого Синоду, святитель Філарет Київський (Амфітеатров), подібно святителю Філарету Московському (Дроздову) перестав їздити в Санкт-Петербург на засідання Синоду. Подібна зухвалість, проявлена будь-якими іншими архієреями, потягнула б за собою неминучу кару. Але зважаючи на найвищий авторитет двох Філаретів обер-прокурор (фактичний глава) Синоду граф Н.А. Протасов мовчки терпів цю обструкцію довгі роки.

У 1855 році святитель Філарет переніс важкий недуг, після якого став часто хворіти. Відчувши, що наближається смерть, він дякував і радів швидкому переселенню в вічність. Часто хвороба не дозволяла йому вставати з ліжка. 6 грудня 1857 року митрополит Філарет відслужив свою останню Літургію в храмі. Далі перебував безвихідно в своїх покоях, де щодня молився за Літургією в домашній церкві і причащався Святих Христових Таїн. Незважаючи на важкий стан, він приймав відвідувачів, активно цікавився справами єпархії, віддавав розпорядження і вказівки.

21 грудня 1857 року о дев'ятій годині вечора святитель Філарет помер і був похований у Києво-Печерській Лаврі в храмі Воздвиження Хреста Господнього.

У 1984 році ім'я святителя Філарета було включено в Собор Сибірських святих. У 1994 році мощі святого були віднайдені і урочисто перенесені до Дальніх печер Києво-Печерської Лаври, де спочивають і донині. У 2005 році його ім'я внесли у всеросійський календар, в 2007-му – відбулося його місцеве прославлення в Українській Православній Церкві, а в 2008-му – загальноцерковне, у всій Руській Православній Церкві. Днем пам'яті святителя обрали день його кончини – 21 грудня (3 січня). З 2010 року в Українській Православній Церкві стали відзначати також пам'ять віднайдення його мощей 10 (23) жовтня.

Святителю отче Філарете, моли Бога за нас.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram

Přečtěte si také