Успенський піст: відокремлюємо віру від забобонів

Іноді буває складно відокремити віру від марновірства

Розпочався Успенський піст – час, який у народному календарі називається «Спасівками», через народні назви трьох свят, які припадають на цю частину року. Таке свято, як Походження чесних древ Животворящого Хреста, отримало назву «Медового Спаса», Преображення Господнє – «Яблучного Спаса», а «Горіховий», або «Хлібний» Спас відзначається на наступний день після Успіння Пресвятої Богородиці – 29 серпня.

У ці дні на популярних сайтах з'являються докладні розповіді про народні обряди, пов'язані з цими святами, пояснення про те, як їх «правильно» відзначати, що можна і чого не можна робити.

І тут слід проявити обережність – не всі народні звичаї (або те, що за них видається) є православними. Деякі з них, навпаки, несумісні з істинною вірою.  Але розглянемо все по порядку.

Такі «продуктові» асоціації у церковних свят склалися в результаті  накладання двох календарів – церковного і народного, сільськогосподарського.

Для хлібороба було дуже важливо здійснювати агрономічні роботи строго за календарем – посів або жнива у невдалий день могли призвести до голоду для всього села. Тому календар був дуже важливий.

Не дивно й те, що людина, залежна від непередбачуваних примх погоди, легко впадала в марновірство. Забобони перетворювалися на звичку, звичка поступово набувала статусу освяченого століттями звичаю.

Тут і коріння численних заборон – що можна і чого не можна в той чи інший день календаря. Вони, як правило, мають саме народне, а не церковне походження.

Забобони легко спліталися з магією. Віра в те, що якихось дій, самих по собі анітрохи не гріховних, не можна здійснювати в певні дні, легко поєднувалася з уявленнями про те, що якісь дії, навпаки, потрібно зробити, щоб забезпечити собі прихильність незрозумілих і страшних сил, які, як вважав бідний селянин, стояли за примхами його жорстокої годувальниці – природи.

Такого роду забобони існують майже в усіх людських культурах – і дуже стійкі. У свідомості малоцерковних людей вони змішуються з церковною обрядовістю в будь-якій пропорції, і вже самі церковні священнодійства починають сприйматися як частина системи забобонних маніпуляцій, які якимось чином повинні забезпечити здоров'я та успіх у справах.

Більше того, забобони комерційно успішні – набагато більше народу захоче прочитати колонку про те, що можна і що не можна робити, скажімо, на «яблучний Спас», аніж проповідь священика про Преображення Господнє.

Проте треба усвідомлювати, що православна віра – це щось зовсім інше.

забобони комерційно успішні – набагато більше народу захоче прочитати колонку про те, що можна і що не можна робити, скажімо, на «яблучний Спас», аніж проповідь священика про Преображення Господнє.

Ще сумніше, коли на тих чи інших популярних сайтах з'являються інструкції з ворожіння на ці свята. Чи сходять ці звичаї в темну глибінь віків, чи просто вигадані прямо в редакції, вони несумісні з православною вірою. Ворожіння – це гидота перед Богом (саме це різке слово використовує Святе Письмо,  Повт.18:10-12). 

Чи означає це, що саме освячення меду або плодів – язичницький пережиток? Ні в якому разі! Якщо простодушні дикуни з оповідання Лєскова мажуть ікону святителя Миколая жертовною кров'ю, це не означає, що святитель Миколай – язичницький ідол. Це просто означає, що люди потребують науки про те, в чому полягає наша віра і яке місце в ній займають ті чи інші обряди.

Справжній сенс освячення плодів прямо протилежний тим язичницьким забобонам, про які ми говорили, і походить із зовсім іншої картини світу.

Ми віримо в те, що весь світ належить Богу, який створив його з нічого і підтримує в бутті, керуючи їм своїм Божественним Промислом. Мед та яблука, горіхи та пшениця, та усі взагалі плоди земні – Його творіння, прояв Його любові і турботи про людський рід та про кожного з нас особисто.

Всі вони виростають з волі Божої, завдяки сонцю і дощу, які Він посилає, щоб вони зріли і наповнювалися соками, аби зрештою потрапити на стіл та поживити нас.

І вже у Старому Завіті встановлюється благочестивий звичай приносити Богу частину врожаю – на знак визнання того, що все це – Його дари, які ми приймаємо від Його руки із вдячністю. Цей звичай був також пов'язаний з необхідністю підтримувати священиків та левитів, які й вживали їжу, принесену вірними.

Коли ми освячуємо плоди в храмі, їжа стає для нас чимось незмірно більшим, ніж джерелом необхідних поживних речовин. Вона стає засобом спілкування з Богом – ми приймаємо Його дари, розуміючи, що знаходимося на бенкеті в Його домі, і підносимо Йому вдячність. Саме цього – віри, радості та вдячності, а не забобонних страхів, ми й повинні вчитися в ці дні Успенського посту.

Přečtěte si také