Чому вчить Іов Багатостраждальний сучасного віруючого

Рєпін І.Ю. Іов і його друзі. 1869. Фото: radiovera

В особі праведного Іова ми бачимо приклад невинного страждальця. Всупереч поширеному стереотипу, що існує, очевидно, вже не одну тисячу років, згідно з яким страждання завжди є покаранням за провину, книга Іова малює нам картину страждаючого праведника, страждання якого не можна пояснити ні гріхом, ні карою за гріх. Причому Іов твердий у своєму переконанні навіть перед друзями, які безапеляційно змушують його погодитися з їхньою примітивною життєвою правдою.

Треба сказати, що зараз, на тлі подій, що відбуваються з Церквою, книга Іова читається і, я б навіть сказав, переживається по-особливому. Якщо вдуматися, то вся вона – цілісний діалог Іова і Бога, який розвивається на тлі безперервного словесного галасу, що створюється різними людьми.

Зрозуміла досада дружини Іова, в очах Елфаза, Білдада і Цофара очевидна їхня правота, Еліу в своїй ревності безперечно щирий. На перший погляд, кожен із тих, хто говорить, має право говорити і бути почутим. Але на одних їхні ж слова накликають гнів Божий, а промови інших залишаються поза увагою не тільки Бога, але навіть Іова.

Страждаючий же праведник у підсумку сподобляється Божої милості, засуджений суспільною думкою, він виявляється єдиним, хто виправданий Праведним Суддею.

Наша Церква сьогодні також мусить спілкуватися з Богом на тлі шуму. У цьому шумі крім наклепів і образ виразно чути звинувачення. Їх не дуже багато, вони однотипні, частково просто безпідставні, частково дурні, частково абсурдні. Однак принцип, згідно з яким багаторазово повторена брехня стає правдою, вже вісім десятків років успішно працює, і суспільство, в якому ми живемо, є наочним підтвердженням цього.

Мабуть, лише глибоко віруючі, та хіба ще глибоко байдужі, не переливають сьогодні з порожнього в порожнє, розмірковуючи про те, чим Церква завинила перед суспільством, як і в чому вона має розкаятися, і які кроки їй робити, щоб повернути громадську довіру.

Іноді подібні думки охоплюють навіть наших вірних, і в такі моменти дуже доречно буде згадати основний мотив книги Іова – страждання може охопити людину чи спільноту людей без усякої провини. Згадані мною звинувачення ґрунтуються на хибному твердженні, що «Церква є інституцією суспільства». Насправді, це не так.

Церква не є громадською інституцією. А ще вона не підзвітна суспільству і не підсудна йому. Вона сама – суспільство. Але не звичайне людське, обмежене і недосконале. Вона – суспільство універсальне, наддержавне та наднаціональне.

Церква – це подолання розділу людства, яке звершилося у змішанні мов і відбувається у становленні народів і націй, вона – обраний народ Божий, членами якого є всі віруючі у Христа, незалежно від національності, місця проживання та всіх інших людських «ідентичностей».

Тому ніякої довіри суспільства Церква не потребує і жодної провини перед суспільством нести не може. Та й, чесно кажучи, хіба є в сьогоднішньому суспільстві такі моральні авторитети, моральна чистота життя яких давала б їм моральне право судити про Церкву?

Звідси будь-які міркування на тему провини Церкви перед країною або відповідальності перед суспільством настільки ж неспроможні і лицемірні, як промови друзів праведного Іова. І можна бути впевненим, що відповідь Господа на всі ці заклики до покаяння перед народом, до відкритості перед суспільством, до критичного осмислення ролі Церкви в житті країни буде такою ж гнівною і жорсткою, як і відповідь на міркування Елфаза, Білдада і Цофара.

А тим з наших вірних, хто, перейнявшись пропагандою, починає вишукувати неіснуючі провини, варто не забувати, що в очах Господніх життєва логіка, так само як і мудрість цього світу – безумство. І той шум, який підняли сьогодні безумці проти Церкви, аж ніяк не в змозі перешкодити її безперервному діалогу з Богом.

Зрештою, ніяке суспільство не вічне, і будь-який шум рано чи пізно замовкає. А звернення Церкви до Бога, її безперервне перебування в Ньому не може бути порушене жодними людськими зусиллями незалежно від того, індивідуальні вони чи громадські.

Přečtěte si také

Pravoslaví jednoduše: Proč mají pravoslavní křesťané církevní jméno?

Při křtu dostává každý pravoslavný křesťan jméno světce. Co znamená a proč se liší od jména v občanském průkazu?

Velký čtvrtek: tajemství Eucharistie a zrada v Getsemanské zahradě

Čtvrtý den Strastného týdne nás staví před dvě nesmiřitelná tajemství: Kristus se dává jako pokrm věčného života – a Jidáš upevňuje své rozhodnutí zradit. Která z těchto cest je naší?

Mezinárodní den Romů a pravoslavná misie v osadách

Dnes je Mezinárodní den Romů. Co stojí za tímto svátkem a jak vypadá pravoslavná misie přímo v srdci romské komunity na Slovensku?

Velká středa: dva obrazy, dvě cesty – pokání hříšnice a zrada Jidáše

Uprostřed Velkého týdne staví církev před věřící zrcadlo: na jedné straně nezištná láska kajícnice, na druhé zrada za třicet stříbrných. Která z těchto cest je naší?

Velké úterý: Hle, Ženich přichází – jsi připraven?

Druhý den Svatého a Velkého týdne nás vyzývá k bdělosti, pokání a lásce. Církev nám předkládá podobenství o deseti pannách, o hřivnách i proroctví o Posledním soudu.

Zvěstování Přesvaté Bohorodice: Den, kdy začalo naše spasení

Dnes 7. dubna slaví pravoslavní jeden z největších svátků roku. Co se toho dne vlastně stalo a proč to změnilo celé dějiny?