Апостоли Петро та Павло, або Чим наші часи схожі з апостольськими

Святі первоверховні апостоли Петро та Павло. Фото: tatmitropolia

Петро багато років був поруч із Христом. Павло ніколи Христа не бачив. Але обидва апостоли – первоверховні. І сьогодні ми святкуємо день їх пам'яті.

Апостоли Петро та Павло, імена яких ми так звикли чути разом, – абсолютно різні люди з таким несхожим життєвим шляхом до апостольства, що настільки по-різному покликані і так по-різному пройшли апостольське служіння. І водночас вони нерозривно єдині в головному – вірності справі благовістя Євангелія Христового та безкомпромісній відданості Богові.

Здавалося б, нас від апостолів відділяє понад дві тисячі років – часова, цивілізаційна, культурна прірва. Але водночас яким же актуальним є саме сьогодні і саме для нас те головне, чим жили учні Христові та ті, кого їхня проповідь навернула до Господа.

Не знаю як вам, а мені особливо впадає в око той факт, що на тлі явного і, прямо скажемо, кричущого гоніння, християн України з усіх рупорів намагаються переконати, що жодного гоніння немає, ніхто нікому вірити не заважає, держава просто позбувається «неправильної» Церкви. Вона ж, у свою чергу, може стати «правильною», нехай тільки навчиться чути громадянське суспільство та виконувати те, чого це суспільство вимагає.

На невимогливий погляд і справді може здатися, що гоніння на віру немає, а є тільки «суспільний запит», і якщо Церква цьому запиту відповідатиме, вона здобуде (або поверне, тут вже як кому подобається) довіру суспільства та зможе нормально функціонувати.

І все б нічого, але ніщо не нове в цьому світі, і саме в атмосфері «суспільних запитів» жила Церква апостольських часів. Наприклад, іудейське суспільство свій запит формулювало цілком однозначно: ті, хто поклоняється Розіп'ятому Галілеянину, повноцінними членами суспільства бути не можуть.

А тому умишляти зле братам по крові, де б вони не з'явилися, не лише припустимо, а й похвально. Римське суспільство було не менш категоричним: люди, які не беруть участі в належних ритуальних жертвоприношеннях і збираються в катакомбах ночами, – винуватці всіх можливих і неможливих лих. Вони і Рим підпалили, вони й гнів богів на римлян накликають, і взагалі – християн до левів, і скінчено розмову.

Нічого не нагадує? Як на мене, так саме час було міркувати, що дні християнства добігли кінця. Існував би тоді інтернет, він просто ломився б від роздумів іудейських активістів і римських експертів. Ось так би й писали: «Християнство не може бути національною релігією євреїв, у християн два шляхи – або в юдаїзм, або в підпілля», або: «Християни зробили все, щоб втратити довіру римського суспільства, але замість того, щоб на черговому святі на честь Юпітера довести свою патріотичність, вони знову провокують імператора на жорсткі заходи».

І не сумнівайтеся – багатьом, дуже багатьом здавалося тоді, що дні християнства полічені, що скоро вони втратять і свої катакомби, і можливість збиратися по домівках, і, замість того, щоб нескінченно схиляти їх до ідольських жертв, черговий імператор просто виріже їх із корінням.

Та й правда! Спробував же Діоклетіан раз і назавжди здолати християнство за допомогою терору в масштабах імперії. І що? Двох років не минуло від дня його смерті, як християнство було зрівняно в правах з офіційним римським язичництвом. А після ще понад півстоліття стало офіційною релігією імперії.

Втім, апостоли так далеко вперед не дивилися. Вони просто проповідували. Просто говорили. І не про те, як повернути довіру суспільства або як подружитися з державою. Вони жили Христом і проповідували життя у Христі. Проповідували тоді, коли за ім'я Христове заковували в кайдани, морили в катівнях, забивали камінням, згодовували дикому звірові на втіху пересиченим життєвими благами обивателям. І це життя Христове, таке непотрібне державі й ненависне суспільству, перемогло смерть у всьому різноманітті її проявів.

Ви сумніваєтеся, чи буде в Україні так само? Що ж, поки сумніваєтеся, мабуть, що й не буде. Але варто тільки навчитися жити Христом, як стане очевидною неминучість перемоги життя Христового. У своїй історії Церква пережила дуже багато, і те, через що вона проходить зараз, вона теж переживе. Безсумнівно та неминуче.

Тільки б і нам, подібно до апостолів, навчитися жити Христом і проповідувати Його Царство, а не виснажувати себе та інших у спробах вигадати, як би завоювати довіру суспільства і повернути благовоління держави.

Přečtěte si také

Pravoslaví v každodenním životě: O penězích

Pohled pravoslavné církve na bohatství bývá často pochopen chybně jako absolutní oslava chudoby. Skutečnost je však hlubší: peníze nejsou zlé, nebezpečím je náš vztah k nim.

Pravoslaví jednoduše: Proč se v pravoslaví neprovádí kremace?

Při pohřbech pravoslavných křesťanů si můžete všimnout dvou věcí: rakev bývá během obřadu otevřená a církev zásadně odmítá kremaci (zpopelnění). Proč je pro pravoslaví tak důležité uložit tělo do země vcelku?

Mýty o pravoslaví: Svatí byli dokonalí lidé, kteří nikdy nehřešili

Často si představujeme svaté jako nehybné postavy z ikon, které se narodily s gloriolou a nikdy nepoznaly lidskou slabost. Tento mýtus však popírá samotnou podstatu pravoslavné spirituality.

Pravoslaví v každodenním životě: Co když je pro mě půst moc těžký?

Půst se blíží a s ním i obavy, zda ho zvládneme. Důležité je pochopit, že Církev od nás nežádá výkony pouštních mnichů, ale upřímnou snahu o uzdravení duše.

Smysl křesťanského mučednictví

Jak lze mluvit o nevystižitelném a nepopsatelném Bohu?

Mýty o pravoslaví: Půst je jen církevní dieta

Mnoho lidí si myslí, že půst je pouze seznamem zakázaných potravin nebo formou náboženské diety. Realita je taková, že bez duchovního obsahu nemá samotné nejedení masa z pohledu církve žádný smysl.