Найважливіша чеснота

Без міри будь-яка чеснота перестає бути такою. Фото: goodfon.ru

Ви коли-небудь замислювалися, яка чеснота важливіша за всі? Перше, що спадає на думку – смиренність. І це, поза всякими сумнівами, дійсно одна з найбільших чеснот. Святі отці кажуть, що відсутність у ченця (так само як і у мирської людини) смирення знецінює всяку чесноту. Пам’ятаєте історію з патерика, де лукавий, з’явившись якомусь авві, нарікав тому на його смиренність: «Ти постиш, а я зовсім не їм. Ти не спиш, а я зовсім не сплю. Одним ти перемагаєш мене – смиренням».

І все б так, але, згідно з преподобним Ісааком Сириним, смиренність – не стільки чеснота, скільки наслідок чеснот.

«А віддання (нагорода) ж – говорить преподобний – буває вже не чесноті і не праці заради неї, але народженому від них смиренню. Якщо ж воно збідніє, то перші (чеснота і праця заради неї) будуть марними».

Тобто смиренність розвивається в людині завдяки чеснотам, але не стоїть з ними в одному ряду. Так що претендувати на те, щоб бути головною чеснотою воно, можливо, і не може. Що ж тоді? Те, без чого будь-яка чеснота перетворюється на що завгодно, проте чеснотою бути перестає.

Будь-яка чеснота втрачає будь-яку цінність не тільки тоді, коли вона звершується для проформи, як-небудь або зі страху перед «карою Божою», а й коли невдачливий ревнитель не знає міри в її звершенні.

Не помилюся, якщо скажу, що це – міра. Будь-яка чеснота втрачає будь-яку цінність не тільки тоді, коли вона звершується для проформи, як-небудь або зі страху перед «карою Божою», а й коли невдачливий ревнитель не знає міри в її звершенні. Взяти хоча б піст, що зараз особливо актуально. Про користь посту нині знають навіть невіруючі, а вже віруючим про його необхідність говорити немає потреби. Але як тільки із засобу він перетворюється на самоціль, будь-яка користь від посту сходить нанівець.

З поста в пост я спостерігаю одну і ту ж картину: знаходиться один або кілька ревнителів, які зі скрупульозністю, гідною кращого застосування, починають відстежувати вміст своїх тарілок на предмет наявності чогось забороненого Типіконом і навіть того, чого Типікон і не думав забороняти в той чи інший день посту. «Сьогодні сухоядіння, значить варену їжу не можна», «якщо рибу не можна, то і морепродукти теж», «коли не можна масла, то не можна і халву».

Деякі до того ж не здатні відрізнити пост від недоїдання, і всякий раз, як тільки настає Чотиридесятниця, починають докладати всіх зусиль для того, щоб нажити виразку шлунку, анемію і нездорову хирлявість. Користі від такого «діяння» ніякої, а от шкода в наявності. І в першу чергу – духовна.

Першочергове завдання будь-якого посту – допомогти людині навчитися контролювати бажання і виховати здатність говорити собі «ні», особливо, коли дуже хочеться. Тобто основна мета лежить не в фізичній площині, а в духовній. Цілі виснажити, довести себе до знемоги або розладнати здоров’я Церква перед людиною не ставить, та й ставити не може, оскільки здоров’я – дар Божий і нехтування ним – гріх.

Коли всі думки людини зайняті занепокоєнням про те, щоб не з’їсти щось не те, коли головною постовою турботою стає читання складу продуктів на етикетках та упаковках, про яке покаяння може йти мова?

Згадана зайва педантичність теж далека від турботи про духовне життя і уваги до себе. Коли всі думки людини зайняті занепокоєнням про те, щоб не з’їсти щось не те, коли головною постовою турботою стає читання складу продуктів на етикетках та упаковках, про яке покаяння може йти мова? Але і це ще не все. Крім шкоди здоров’ю, крім шкоди для духовного життя, крім зміщення пріоритетів, «духовні надмірності» ще й неабияк надимають.

І знову звернемося до прикладу поста. Якими очима дивиться на ближніх людина, та, яка постить на день-два в тиждень більше за інших, прискіпливо ставиться до статуту поста, зациклена на тому, щоб не з’їсти якогось печива, де в складі вказано яєчний порошок? Вона дивиться на ближніх, хоч на невіруючих, хоч на церковних, зверху вниз. Ще б пак, вона ось як строго постить, куди там іншим! Те ж стосується і будь-якої іншої чесноти, будь то молитва, милостиня, миротворчість і що завгодно інше.

Не знаючий міри шкодить собі і оточуючим, оскільки без неї всі чесноти часто приймають такі збочені форми, що і чеснотами вже вважатися не можуть. Як можна назвати чеснотою таке, наприклад, нестяжання, коли людина, не бажаючи накопичувати земні блага, кидає роботу, доводить родину до бідності ще й іншим нарікає на грошолюбство?

Це стосується всього. Молячись без мірі, нескладно спокуситися або навіть пошкодитися розумом, милостиня без міри рано чи пізно призводить до нехтування ближніми заради далеких, миротворчість перетворюється на нав’язливість, ревнощі про віру – на примітивну злість, а працьовитість на неспокійність. Так що, поза всяким сумнівом, головна чеснота – міра.

Невміння відчувати міру – характерна ознака незрілості, а то і несформованості особистості. У такому положенні людині потрібно не про подвиги духовні думати, а вчитися контролювати і, при необхідності, зупиняти, обсмикувати себе. Не дозволяти собі надміру входити у смак, ловити кураж і робити що-небудь тільки заради того, щоб робити. Тому, хто має такий навик, всяке добре діло буде на користь і спасіння.

*   *   *

У Церкві досі використовується традиційне звернення до єпископів Східних Церков: «Ваша мірність». У самому зверненні закладено розуміння важливості значення міри, як обов’язкової якості, безсумнівно властивій духовно досвідченій людині, якою Церква бачить архієрея.

І, хоча єпископська гідність дається обраним, а глибоким духовним досвідом володіють одиниці з тисяч, кожен з нас у змозі розвинути в собі почуття міри, щоб на власному, особистісному рівні стати «мірністю» хоча б для себе самого. У чому нехай допоможе нам Господь!

Přečtěte si také