«Здатність помічати людей в біді – це по-християнськи»

Але спочатку варто сказати, що цей старовинний храм, затиснутий між висотними новобудовами Голосіївського району, добре відомий жителям всього міста. І своїм активним церковно-парафіяльним життям, і, звичайно ж, своєю історією – це предмет особливої гордості настоятеля отця Павла.

Як розповів священик, за 130 років з моменту освячення церкви, її двері жодного разу не зачинялись. У 1907 році в ній вінчались Леся Українка та Климент Квітка. Майбутня зірка естради і кіно Олександр Вертинський співав тут у церковному хорі до свого від'їзду з Києва у 1913 році. У стінах храму хрестили знаменитого Валерія Лобановського, і вже будучи відомим тренером, він подарував церкві напрестольне Євангеліє. Багато років храм відвідувала блаженна монахиня Аліпія. За її молитвами і клопотанням у роки войовничого атеїзму цей храм був збережений від закриття та знищення. Та й сьогодні серед парафіян церкви чимало відомих в Україні людей.

«Саме завдяки нашій церковній громаді, –  каже отець Павло, – ми маємо можливість годувати безпритульних. Один з критеріїв праведності, як сказав Христос – це допомога нужденним. І церква в міру сил повинна відповідати на цю потребу».

В будиночку на території храму, де знаходяться трапезна і невелика кухня, «чаклують» кухар матушка Магдалина та Володимир – відповідальний за служіння бездомним. А біля будиночка встановлений стіл, за яким можна поїсти.

 – розповідає Магдалина Йосипівна. – Хліб, макарони, крупа, картопля, овочі, робимо пиріжки, готуємо чай. Буває, з пожертвенника цукерками пригощаємо або фруктами, якщо є. В громаді знають, що ми годуємо бездомних, і приносять вже готову їжу. Ціла родина – брат, сестра та їхня мати часто приходять і приносять. І слава Богу, що є такі люди. Сьогодні ось каструлю каші і цілий бутель супу принесли. І смаженою рибкою сьогодні побалуємо. Останнім часом стало важче з цим, часи самі знаєте які...»

, – каже Володимир, – кількість безхатніх дуже сильно збільшилась. І до тих, кого ми вже добре знаємо, додаються нові. Ми нікому не відмовляємо, але в душу не ліземо, якщо хочуть, іноді самі розповідають. Є кияни, є іногородні. Один приїхав з іншого міста, знайшов роботу, а його обдурили, грошей не дали, а додому не хоче. Є колишній зек, Серьожа, спробував повернутися в нормальне життя, а люди таких в штики сприймають, і роботу не знайти, ось і опускається людина, починає пити. А у когось квартиру відібрали, або діти з хати виганяють. Проблем ще додала війна, біженці, ціни шалені. Та й взагалі жити стало дуже важко».

Цього дня було досить холодно, і кілька людей попросилися погрітись. Для цих людей в приміщенні недільної школи храму відвели спеціальне місце.

Отець Павло такі моменти використовує для душевної бесіди з тими, хто потрапив у скрутні життєві обставини, намагається підтримати доброю порадою і подарувати людині надію на краще майбутнє. «Часом буває, – каже батюшка, – розбираємо разом з бездомними різні вірші Біблії, роз'яснюю уривки Писання. Кожен бездомний може звернутися до священика храму зі своєю нуждою. Ми намагаємося зробити все, що в наших силах, і молимося за вирішення питання бездомного».

Робота з ними на цьому не закінчується. У приміщенні недільної школи храму з грудня 2014 року працює Соціальний центр «Парасолька». Він об'єднав православних волонтерів молодіжного руху допомоги бездомним. Обладнаний тут і склад, де збирають одяг та продукти неімущим.

А один раз на тиждень (щочетверга) у вечірній час кілька груп молоді з цього центру здійснюють походи до безхатніх у метро (де вони часто живуть) із теплим чаєм та їжею, приготованою в трапезній храму, а також зібраним одягом.

Окрім їжі підопічні волонтерів отримують людську увагу, дорогоцінне для них спілкування та можливість звернутися зі своїм проханням або проблемою. Іншими словами, ці молоді люди одразу створюють навколо себе територію людяності та християнського ставлення до ближнього.

В день, коли автор цих рядків приїхав до церкви, кілька груп молоді з повними сумками вирушили годувати нужденних по підземних переходах столиці. Журналіст СПЖ приєднався до тих, хто поїхав на ст. метро «Площа Льва Толстого». Там їх вже чекали. На спалахи фотокамери реагували агресивно і говорити про життя не хотіли. Спілкувалися з волонтерами, які роздавали їм їжу та одяг.

Це були три симпатичні дівчини, парафіянки храму – Марина, Дарина і Тетяна. Дарина – студентка 1-го курсу інязу, Марина – літературний редактор у громадській організації, а Тетяна шукає себе в фотожурналістиці. Сфотографувалися зі своїм старим знайомим Георгієм, тут і розговорилися.

«У нас є благословення Блаженнішого Онуфрія, – каже Дарина. – коли він служив у храмі, наші волонтери брали благословення в нього, і він нас благословив. Сказав тоді, що буде нелегко, але це добра справа, тому – мужайтеся. Люди тут дуже різні – художник, вчитель, військовий, колишній спортсмен, багато молодих, але й багато самотніх літніх людей. І у нас правило – ні до кого не приставати з розпитами. Якщо людина захоче – розповість сама, чому вона тут...».

Подругу підтримує Марина – вона старша в групі. «Буває досить важко знайти з ними спільну мову, але в нас є відповідальність перед Богом, і ми йдемо до них знову і знову. Служимо заради Божої любові до них. Багато хто говорить, що це марна трата часу, що серед них одні нероби та алкоголіки, що дуже маленький відсоток бездомних повертається до нормального життя. Можливо, це служіння і не приносить того плоду, на який розраховуєш, але Бог дав нам одкровення і розуміння того, що це правильний шлях».

Přečtěte si také