Щоби земля не перетворилась на пекло: чи потрібно православним захищати Церкву

Останнім часом нас, православних християн, які намагаються захистити свою Церкву, звинувачують в тому, що ми, мовляв, замість того, щоб всіх примирити, говоримо про сучасні проблеми українського суспільства, пов'язані з УПЦ. Наприклад, розповідаємо, як захоплюють храми та б'ють віруючих людей.

Я спеціально промоніторив коментарі під перепостами з сайту СПЖ про ті чи інші конфлікти і дуже часто зустрічав закиди з боку абсолютно різних людей: для чого, мовляв, про це взагалі говорити? Краще промовчати, впевнені ці люди.

Крім того, мене, чесно кажучи, сильно здивувала позиція деяких користувачів, які стали стверджувати, що жінки, на яких підняли руку молодики у Миколаєві, наприклад, самі в цьому винні, бо вони «обзивали» тих, хто прийшов руйнувати храм.

Логіка таких вкидань настільки маніпулятивна та цинічна, що жодних інших пояснень такої позиції, крім звичайної нелюбові до людей, я не знайшов. Адже якщо вважати, що кожен з постраждалих сам провокує тих, хто над ним знущається, виходить, що всі жінки винні в тому, що їх ґвалтують; діти винні в тому, що батьки п'ють горілку, а потім їх б'ють; дружини винні в тому, що чоловіки їм зраджують (і навпаки); жертви крадіжок винні в тому, що їх обікрали; ну, а євреї самі винні в тому, що їх спалювали в Дахау та Освенцімі.

Якщо слідувати такій гіперцинічній та нелюдській логіці, то насильники ні в чому не винні (бо винні жінки), так само, як не винні злодії, шахраї, маніяки та фашисти. Тоді нащо нам Конституція, Кримінальний кодекс та судова, разом із виконавчою, гілка влади?

Апеляція до того, що християни повинні просто терпіти, коли руйнують їхні храми, і взагалі просто завжди «терпіти», не завжди може бути правильною.

Адже, по-перше, ті, хто апелює до терпіння, не хочуть терпіти, коли насильник приходить у їхній дім.

По-друге, апостол Павло звертався до суду Римської держави (і навіть самого імператора), коли бачив у тому необхідність. Згадайте епізод з книги Діянь, коли апостола хотіли побити, на що він своєї згоди не дав і заявив, що, як римський громадянин, вимагає суду.

Схожу ситуацію ми можемо побачити й тоді, коли один із слуг вдарив Христа на суді перед Синедріоном. На що Христос, не підставивши іншої щоки, запитав: «Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б'єш?» (Ів. 18:23).

Справа в тому, що в цивілізованій країні повинна бути влада закону, а не закон влади. Апостол Павло попереджає нас, що представники влади дарма носять меч «при стегні» та застерігає від того, щоб ми не були покарані як злодії чи лиходії.

З іншого боку, якщо нас женуть за Христа, то в цьому випадку терпіння – велике благо.

Однак, по-перше, не кожен може це вмістити (і тому Господь не забороняє нам тікати від гонінь), а по-друге, мова йде про особисті образи. Тобто, якщо мене ображають і б'ють саме як християнина, то я буду і мушу це терпіти. Або, якщо терпіти мені не під силу, я можу звернутися до суду. Бо в тому випадку, коли ми трактуємо «терпіння» як абсолютну чесноту, без урахування обставин, воно може перетворитись у «нічогонероблення» або звичайну байдужість.

Тоді будь-який захист – чи то власної родини від насильників, то чи власного будинку від злодіїв, чи своєї батьківщини від загарбників – буде розумітись як антихристиянський вчинок.

Таке розуміння, рано чи пізно, виростає у звичайне толстовство, яке проповідує «непротивлення злу насильством». Звичайно, зворотна сторона цієї проблеми не стверджує, що злу треба обов'язково опиратися за допомогою фізичної сили, але вона припускає, що зло можна і потрібно зупинити (на те й дано закон), особливо якщо воно стосується моїх ближніх, адже «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

Разом з тим, прошу зауважити, що ми говоримо лише про ті злочини, які стосуються безпосередньо насильства. Занадто часто самі християни вважають, ніби закон повинен карати й тих, хто так чи інакше ображає їхні релігійні почуття. Однак провести в цьому відношенні демаркаційну лінію, яка чітко вказує, де саме проходить межа, яку переступати не можна і за якою, власне кажучи, починається образа почуттів, практично неможливо. З насильством та вандалізмом все зрозуміло, а от з почуттями – ні.

Справа в тому, що сила релігійної віри у різних людей надто різна, щоби ми з вами могли визначити, який саме рівень образ здатний цю силу образити. Комусь може здатись образливим будь-яке слово проти віри взагалі, а комусь – карикатура на пророка. Єдине, що в цьому випадку треба пам'ятати, це той факт, що люди, які свідомо ображають Бога, вже покарані Ним Самим, і нам виконувати функції судді в цьому випадку не потрібно.

В принципі, Бог є Суддя і по відношенню до тих, хто грабує та силує людей. Але Він дав владу зупиняти їх силою закону для того, щоби земля не перетворилася на пекло. Адже пекло ще попереду.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Přečtěte si také