Що відбувається під час відспівування людської душі?

Я люблю відспівувати. Напевно, через самі піснеспіви, вони здаються мені найкрасивішими та дуже зворушливими. В них немає відчаю, але є одночасно радість душі людської, яка повертається додому, і печаль близьких від розставання з улюбленою людиною. Розставання це тимчасове: настане день, і всі ми зустрінемося знову, і слова піснеспівів вселяють надію. Відспівування не відносять до числа таїнств, проте є в ньому щось таємниче.

Пам'ятаю, відспівували у нас в храмі міліціонера, чоловіка ще не старого – і п'ятдесяти не було. Помер уві сні, влітку, у себе на дачі. Людиною він був, мабуть, шанованою, ховати його зібралося чимало народу. Майже всі у формі.

Труну з тілом покійного від самого селища до храму, – а це, вважай, півтора кілометра, – товариші несли на руках. День стояв чудовий, сонячний та в міру теплий. Ми вийшли на вулицю і дивилися, як похоронна процесія наближається до храму.

Раптом десь у небі, такому високому та радісно-чистому, утворилася хмарка. Вона саме утворилася, її не пригнало вітром, бо ніякого вітру не було зовсім. І мало того, що вона з'явилася, але ще й, стрімко збільшуючись у розмірах, потемніла і стала загрозливо опускатися на похоронну процесію.

Це спочилому вже немає різниці, холодно на дворі чи спекотно, сніг там чи дощ, а живим не все одно. Розуміючи, що з хвилини на хвилину небо впаде на землю рясним дощем, народ додав ходу і вже не стільки йшов, скільки біг до храму. Як тільки останній з проводжаючих сховався під нашим дахом, сонце зникло, і пітьма накрила все навколо.

Я розпочав відспівування, і з першим його виголосом незліченні блискавки, немов стріли з небес, простромили навколишній простір, і повітря затремтіло від громових розкатів. Здавалося, навіть церковні стіни, і ті увійшли в резонанс, здригаючись разом з усіма присутніми в храмі.

Ніколи більше я не бачив такого безумства природи, навіть руйнівний смерч, який нещодавно пронісся по наших місцях, не приніс з собою такого мороку і таких сполохів блискавок. Люди тулилися до стінок, злякано вдивлялися з вікон у шаленство природи. В їхніх очах застиг жах, напевно, в той момент вони уявили собі, що б на них чекало, якби вони не встигли вчасно добігти до храму.

Але як тільки відспівування підійшло до кінця, хмари стали розсіюватися, і на небі знову з'явилося сонце. Зараз воно, відбиваючись у крапельках води, блищало безліччю крихітних діамантів.

Процесія виходила з церкви, люди недовірливо озиралися навколо, ніби побоюючись, що буря знову повернеться. Усі розуміли: щось сталося, і вони цьому свідки, але що саме, вони не знали. Може, і здогадувалися, але запитати не наважувались.

І я досі кажу собі, що це була буря, просто буря. Хоча хто його знає… Іноді піднімеш очі до неба і думаєш: що там насправді відбувається під час відспівування людської душі?

З віком все більше думаєш про вічність. Що ми про неї знаємо? Та, вважай, нічого. Зате я на власні очі бачив, як торжествує небо, зустрічаючи праведників. І з тривогою думаю: а мене, як мене будуть там зустрічати? Так, я закінчив богословський інститут, і сам святійший вручав мені диплом. Став священиком, служу біля Престолу, навчаю, проповідую і, тим не менше, все частіше і частіше замислююся: а що про мене скаже Сонце?..

З книги «Схолії. Прості і складні історії про людей», що вийшла у видавництві «Нікея»

Джерело

Přečtěte si také