«Дивіться на світ тільки крізь призму любові, і всі ваші проблеми підуть»

Архімандрит Аліпій (Воронов). Фото: gramho.com

Життя архімандрита Аліпія (Воронова) – яскравий приклад військового і духовного подвигу. Ченці, які приходили для служби Богу в наші монастирі після грізних років Великої Вітчизняної війни, змінили гімнастерки на ряси, а військову зброю на хрест. В основному, саме з таких духовних витязів-воїнів і складалося духовенство і чернецтво післявоєнних років.

Народився Іван Михайлович Воронов 28 липня 1914 року в невеликому селі Точіха Московської губернії. У 1926 році він закінчив середню школу. Душа його завжди тягнулася до краси світу, він тонко і глибоко відчував гармонію Божого творіння. Тому Іван вирішив пов'язати своє життя з образотворчим мистецтвом. З 1932 по 1936 роки він навчався у вечірній студії при Московському Союзі радянських художників, а вдень працював прохідником на будівництві Московського метрополітену. З 1936 року і до початку війни Іван – студент відділення живопису малюнка ізостудії ВЦРПС.

«Війна була такою страшною, що я дав слово Богові – коли я в цій страшній битві виживу, то обов'язково піду в монастир»

У 1942 році Іван був покликаний на фронт. Але навіть там він не розлучався з етюдником і всі свої бойові роки малював. Він мав навіть виставки малюнків у польових умовах, а після закінчення війни була організована персональна виставка в Москві, в Колонному залі Будинку Союзів. Творчість художника для Івана було одним з засобів відволіктися від жахів військового часу. «Війна була такою страшною, що я дав слово Богові – коли я в цій страшній битві виживу, то обов'язково піду в монастир», – згадував архімандрит Аліпій у післявоєнні роки.

Іван Воронов пройшов війну від Москви до Берліна у складі четвертої танкової дивізії. Брав участь у багатьох бойових операціях в якості автоматника 16-ії гвардійської механізованої бригади. Був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», і орденом Червоної зірки.

Після закінчення війни Іван стримав обіцянку, дану Богу – в березні 1950 року став послушником Троїце-Сергієвої лаври. У тому ж році він прийняв постриг у чернецтво з ім'ям Аліпій, був висвячений в ієродиякона, а потім і в ієромонахи. Дев'ять років отець Аліпій ніс послух художнього реставратора лаври. Його руками були повернуті до життя розписи багатьох храмів Москви і Підмосков'я.

Ченці, які приходили для служби Богу в наші монастирі після грізних років Великої Вітчизняної війни, змінили гімнастерки на ряси, а військову зброю на хрест.

У 1959 р. отець Аліпій стає намісником Псково-Печерського монастиря. Тут у нього відкрився другий фронт. Це був час нових, тепер вже хрущовських гонінь на Православну Церкву. Більшість храмів і монастирів були закриті. З великих обителей Радянська владу змушена була залишити тільки Троїце-Сергієву лавру, щоб було що показувати зарубіжним туристам.

Псково-Печерський монастир залишився відкритим виключно з тієї причини, що влада не змогла впоратися з настоятелем, який його захищав.

Митрополит Тихон (Шевкунов) у своїй книзі «Несвяті святі» докладно описує ті сутички, які доводилося витримувати отцю Аліпію з представниками безбожної влади.

Про його відвагу ходили легенди. Він міг дозволити собі кинути в розпалену піч документи, підписані самим Хрущовим, не пустити в монастир партійну комісію. Були навіть ситуації, коли отець Аліпій погрожував начальству, що насельники монастиря будуть зі зброєю в руках відстоювати свою обитель до останньої краплі крові.

Партійним функціонерам скандалу на міжнародній арені теж не хотілося. Тим більше, що більшість ченців там були або фронтовики, або ті, хто пройшов досвід радянських таборів. Тому вони вирішили краще обходити десятою дорогою «божевільного настоятеля».

Архімандриту Аліпію вдалося не тільки відстояти монастир від закриття, але ще і повернути скарби, які були вивезені з нього нацистами.

Після публікації в газеті «Радянська Росія» статті «Де скарби Печерського монастиря?», їх пошуками зайнялося безліч людей. В результаті цінності були виявлені на території ФРН, і допоміг в цьому звичайний німецький фермер, який був ще й детектив-любитель. Йому вдалося добути відомості про те, що скарби знаходяться в запасниках музею ікон міста Реклінгхаузена. Так за два роки до смерті настоятеля в Псково-Печерський монастир було повернуто 620 творів мистецтва з золота і срібла, що відносяться до XVI-XX століть.

Отець Аліпій не залишав свого захоплення мистецтвом протягом всього свого життя. У його колекції були зібрані картини Шишкіна, Крамського, Васнєцова, Нестерова, Айвазовського, Полєнова, Кустодієва, Бакста, Маковського, а також західноєвропейських майстрів. Пізніше всі вони були передані в художні музеї країни. Отець Аліпій не дожив всього лише кілька місяців до відкриття виставки «Російський живопис і графіка XVIII-XX століть із зібрання І.М. Воронова» в Російському музеї.

Головним сенсом і змістом життя архімандрита Аліпія була любов до Бога і людей. Батюшка говорив: «Дивіться на світ тільки крізь призму любові, і всі ваші проблеми підуть: всередині себе ви побачите Царство Боже, в людині – ікону, в земній красі – тінь райського життя».

І ще: «Любов є вища молитва. Якщо молитва – цариця чеснот, то християнська любов – Бог, бо Бог і є Любов...».

Помер отець Аліпій після третього інфаркту. В келії у нього стояла заздалегідь приготовлена труна, біля якої він весь час молився, пам'ятаючи про смерть. Перед самою своєю смертю батюшка сподобився бачити Матір Божу, був вражений Її красою і навіть хотів Її намалювати. Але руки його вже перестали слухатися.

12 березня 1975 року в четвертій годині ранку серце архімандрита Аліпія зупинилося, а душа тихо і мирно перейшла в Небесні обителі. Упокой, Господи, душу раба твого схіархімандрита Аліпія, і його святими молитвами помилуй нас, грішних.

Přečtěte si také