Душа на карантині

Фото: СПЖ

Великий піст – особливий благодатний етап життя Церкви. У нинішній Великий піст вніс свої корективи карантин, що несподівано трапився. Як використовувати час в ізоляції з користю для душі – міркує протоієрей Діонісій Буренко.

У благословенний період посту кожен християнин покликаний здійснити більше добрих справ і глибше зануритися в свій внутрішній світ. Цим Великим постом Бог благословив людству пройти ще одне додаткове випробування – пандемію коронавірусу. Мимоволі опинившись в домашньому затворі, дуже важливо не «залипнути» в Інтернеті, не витратити цей дорогоцінний час на перегляд нескінченних телесеріалів або порожні телефонні розмови. Потрібно постаратися провести цей час з користю для душі. І я пропоную почати найпростішого і, одночасно, найскладнішого – заглянути в себе.

Вимушене тривале перебування в чотирьох стінах – ситуація не з простих для сучасної людини. Нам, які звикли поспішати, бігти, наздоганяти і встигати, вирішувати питання на ходу, задушевно розмовляти лише в коротких паузах на каву, тепер доведеться заново вчитися довго перебувати на одному місці, спілкуватися з близькими, дружити зі своєю сім'єю і, головне, заново вчитися дружити з собою. Період вимушеної паузи – прекрасна пора заново або вперше познайомитися з собою, навчитися розуміти себе та приймати себе такими якими ми є.

 У прагненні назад

Питання прийняття себе досить не просте. Тут важливо не впасти в будь-яку крайність. Православна Церква має своє бачення цієї проблеми. З моменту гріхопадіння в душу прийшла «ветха» людина і затулила собою образ Божий. Апостол Павло говорить: «Якщо зовнішній наш чоловік, тліє, то внутрішній з дня на день оновлюється» (2 Кор. 4,16). А тому, наше завдання – зовнішню людину приборкати, щоб внутрішня зросла і оновилася.

Протопресвітер Олександр Шмеман стверджував: «Початок фальшивої релігії – невміння радіти, вірніше – відмова від радості. Почуття провини, моралізм не "звільняють» від світу і його спокус». Самоприйняття, любов до себе як до творіння Божого – це чесний погляд всередину себе, адекватне сприйняття як своїх достоїнств, так і недоліків. Людина була створена за образом і подобою Бога, тому справжня любов до себе – це невпинне прагнення повернутися до стану богоподобія, яке було втрачено в результаті гріхопадіння. Ми можемо, і навіть повинні, копатися в собі, шукаючи особисті недоліки. Однак кожен з нас повинен усвідомити, що не так важливі наші гріхи, як бажання і рішучість їх виправити.

Сучасний нам святий Порфирій Кавсокалівіт любив повторювати: «Христос – ваш друг, Він любить вас, Він не лякає вас вічними пекельними муками. Наскільки зростає у нас любов до Христа, настільки зменшуються і наші пристрасті. І навпаки, наскільки зменшуються пристрасті, настільки зростає любов до Христа». І це повинно відбуватися від чистого серця і з радістю.

Прийняти як факт

Прийняття себе – це, по-перше, вміння ставитися до себе і своїх особливостях без негативної оцінки, просто як до факту. Сам Господь підтверджує, що початковим етапом любові до Бога і ближнього є любов до себе (див. Мф 22: 37-39). Простими словами це можна трактувати як – «Перестань себе гризти і лаяти з будь-якого приводу і без нього!».

Поза всякими сумнівами, надбання цієї навички потребує певних зусиль. Багато років, через незнання або за чиєюсь помилковою вказівкою, замість самоукоріння, яке є чеснотою, ми практикували самокопання, яке є гріх. Замість того, щоб усвідомити помилку, принести покаяння, подякувати Богові і з радістю пуститися в подальше плавання по життю, ми роками їмо себе за одне і те ж, копаючись в собі, знаходячи нові недосконалості і нелюблячи себе за них.

По-друге, самоприйняття – трохи нагадує материнську любов щодо самого себе. Духовна покірність винагороджується благодаттю Божою, яка сходить на кожному, хто вірує при молитві, покаянні та здійсненні добрих справ. Тільки покірне серце може покрити свої недосконалості, змиритися з ними, прийняття себе і з вдячністю Богові продовжити жити і вдосконалюватися. Лагідність душі сприяє розвитку особистості.

Варто зауважити, що прийняття себе сприяє адекватній самооцінці, емоційній стабільності, душевному здоров'ю і духовній рівновазі. Тоді як самозабутнє картання себе з приводу і без є не чим іншим як найтоншим проявом гордині. Ми не терпимо в собі недосконалості і нарікаємо на Бога. Ми самі отруюємо собі життя, яке є дар!

Відмінність віруючої людини від невіруючої в тому, що перша усвідомлює любов Божу. І ця любов настільки сильна, що її вистачить, щоб заповнити всі наші недоліки – «Покладайся на Господа в скорботі твоїх, і Він підтримає тебе. Він ніколи не дасть впасти праведному» (Пс. 54: 23). Безглуздо вимагати від себе негайної досконалості і, зробивши помилку, впадати в зневіру – ще одна з крайностей.

З іншого боку, надмірна любов до себе зазвичай призводить до елементарної невимогливості до себе, коли людині «все добре, тільки не чіпайте мене». Розвиток особистості, духовне вдосконалення особистості має супроводжуватися прийняттям себе, але не повинно ним закінчуватися. Інакше ризикуємо скотитися в іншу крайність – банальний егоїзм.

Спробуємо ж:

1. Любити себе як образ Божий і ставитися до себе позитивно, з радістю і турботою.

2. Не виправдовувати свої гріхи і провини, але визнавши, поступово їх виправляти, дякуючи Богові за все.

Давайте запам'ятаємо одне – Бог є Любов і приймає нас такими як ми є. Підемо ж і ми за Ним.

І пам'ятайте – ніяких крайностей.

Přečtěte si také