Проста умова припинення захоплень храмів

Погрози – взагалі не Божа справа. А з вуст людей, які називають себе віруючими, і поготів. Фото: СПЖ

Погрози – взагалі не Божа справа. А з вуст людей, які називають себе віруючими, і поготів. Фото: СПЖ

Найперші звістки про захоплення представниками українського розколу храмів Української Православної Церкви, які почали з'являтися на сторінках нашого сайту багато років тому, шокували читачів. Тоді неможливо було повірити, що люди, які називають себе християнами, можуть, озброївшись болгаркою, відібрати у своїх братів за вірою їхній храм. Це виглядало абсолютно дико і здавалося чимось зовсім нереальним. Адже всі ми розуміємо, що захоплення храму суперечить не лише Євангелію, а й елементарним поняттям про життя в цивілізованому суспільстві, демократію чи права людини.

Багатьом тоді здавалося, що це тимчасове явище, і скоро припиниться. Інші були впевнені, що не можна з кількох випадків застосування сили судити про всіх представників тодішнього УПЦ КП.

Проте вже тоді було зрозуміло, що насильство – це не тимчасове явище, а внутрішня сутність і чи не найголовніша ознака українського розколу.

Якщо Господь вказував, що Його учнів будуть пізнавати по любові, яка існує між ними, то сатана цілком може сказати, що його учнів будуть пізнавати за болгарками і ломами, які використовуються для зламування дверей православних храмів.

Справді, вже ніхто не буде сперечатися, що сьогодні випадків захоплень храмів УПЦ із застосуванням насильства так багато, що лом і болгарка виглядають звичними і навіть певною мірою безневинними інструментами. Особливо в порівнянні зі сльозогінним і нервово-паралітичним газом, що застосовується для «витравлювання» віруючих з храму, або з автоматами у стінах Києво-Печерської лаври.

Сьогодні новина про те, що десь зрізали замки та відібрали храм, уже сприймається як буденність, як щось звичне. Ми навіть говоримо: «Що вдієш? Із цим просто доводиться жити, і рано чи пізно так буде з кожним храмом – його будуть намагатися відібрати».

І найстрашніше, що загарбники знають – їм можна все. Так, якщо раніше вони намагалися робити свої темні справи під покровом ночі, то тепер можуть серед білого дня, не соромлячись відеокамер, зняти з себе підрясник, взяти в руки лом або болгарку та виламати двері православного храму.

Тепер їхній час. Вони відчувають свою безкарність і… не відчувають Христа, не знають Його. Саме тому ми спостерігаємо, як українські розкольники все далі йдуть від Євангелія, перетворюючи свою «церкву» на якийсь релігійний аналог ОЗУ, коли в хід йде все – від побиття і приниження до залякування і загроз фізичної розправи.

Так, розкольники не закочують своїх опонентів у асфальт і не розстрілюють їх під час зустрічі. Але це поки що. Тому що безкарність завжди породжує сплеск насильства і зростання агресії.

Злочинець ніколи не зупиниться, якщо буде знати, що його не покарають. Він буде продовжувати вчиняти злочини знову і знову, безперервно підвищуючи градус насильства. І Бог знає, що і коли його зупинить.

Ось і зараз розкольники від болгарки та сльозогінного газу дедалі частіше переходять до загроз фізичного знищення віруючих. Наприклад, у Черкасах капелан, який називає себе «священником» ПЦУ, пообіцяв священникові УПЦ, що якщо той не піде з канонічної Церкви і не приєднається до розкольників, його просто «порішать».

Цей вислів можна було б сприйняти як фігуру мови «капеллана» ПЦУ, якби не ті обставини, в яких зараз доводиться жити кожному з тих, хто належить до канонічної Церкви.

Адже ми чудово пам'ятаємо, як «95-й квартал» закликав до того, щоб бити православних священників, запевняючи, що серйозного покарання за це не буде. І їхній заклик був почутий негайно. Ось тільки невелика добірка з кількох прикладів застосування сили щодо священників УПЦ:

у Чернівецькій єпархії озброєні представники ПЦУ побили священника УПЦ;

на Рівненщині клірик ПЦУ побив священника УПЦ;

у Чернівцях побили Івано-Франківського єпископа УПЦ Никиту;

у самому Івано-Франківську віруючим УПЦ відкрито погрожують смертю;

людина у військовій формі побила священника Тульчинської єпархії;

у Новоживотові адепти ПЦУ побили священника і знесли молитовний дім УПЦ;

на Одещині жорстоко побили священника УПЦ.

Ми пам'ятаємо, що безкарність посилює агресію, і тому не дивуємось, що від побиття противники Церкви перейшли до спроб убивства. Спочатку в соборі Чорноморська чоловік із ножем напав на священника УПЦ (батюшку змогли захистити парафіяни), а потім у Вінниці настоятелю одного з православних храмів полоснули бритвою по горлу.

Чому це відбувається? Тому що нас ненавидять, а ненависть завжди породжує насильство. Для християн нічого нового у такому ставленні немає. Господь попереджав нас, що ми «у світі будемо ненавидимі», і навіть апостоли, окрім Іоанна Богослова, померли насильницькою смертю.

Перші три століття існування християнства – це час постійних гонінь, численних смертей та вбивств. Християни завжди були ворогами для світу. Але...

Сьогоднішня ситуація докорінно відрізняється від тієї, в якій християнам доводилося жити протягом століть. Тому що, якщо у другому і третьому століттях християн гнали язичники, а у ХХ столітті – більшовики та атеїсти, то у ХХІ їх б'ють ті, хто самі називають себе християнами.

І така ситуація – ганьба не лише для ПЦУ, а й для кожного християнина загалом. Тому що, якщо людина кувалдою розбиває двері храму, то вона або перестає бути християнином, або ж із самим християнством щось дуже не так.

Христос однозначно засуджує насильство. Коли Петро витягнув меч, щоб захистити свого Вчителя, Той не дозволив цього зробити. Коли один із слуг фарисеїв ударив Христа – Він зупинив його і сказав, що «якщо Я сказав погано, покажи, що погано; а якщо добре, що ти б'єш Мене?».

Христос нікого не заганяв силою до Церкви, нікому не обіцяв, що його «порішать» римські воїни у разі непокори чи небажання увійти до спасительного ковчега. Якби Христос так чинив, то християнство ніколи не вийшло б за межі, не те що Галілеї, але навіть Віфлеєма чи Назарета. А отже ті, хто діють проти Христа, називаючи себе християнами – руйнують християнство.

Зрозуміло, що всі сучасні спроби закликати до діалогу загарбників храмів – голос того, що волає у пустелі. Вони не будуть почуті, а захоплення не припиняться. Просто тому, що відмовившись від насильства, загарбники відмовляться від своєї сутності, відмовляться від самих себе.

Але таку відмову можна звершити лише в одному випадку – якщо покаятися.

Покаяння – це зміна себе, зміна свого світогляду, відмова від себе «колишнього» для того, щоб стати собою, але тільки «новим». Ми повинні «скинути з себе стару людину» (Кол. 3,9), щоб «вдягнутися в нову» (Гал. 3,27).

Це шлях преображення, а не зникнення людини, шлях, що веде до Христа. «Якщо хтось хоче за Мною піти, нехай зречеться самого себе і візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк. 8,34).

Ці слова Спасителя сьогодні як ніколи є актуальними для всіх, хто хоче бути християнином. Оскільки християнин – це той, хто розіп'ятий на хресті, а не той, хто стоїть біля нього з списом або кувалдою в руках.

Plačící Královna ve Vlachernách

V noci svátku Záštity Přesvaté Bohorodice spatřili zázrak ve vlachernském chrámu pouze dva lidé. Všichni ostatní se modlili a nic neviděli. Boží milost se však dostala i jim.

Cesta ke křtu: Co je katechumenát a jak dospělý člověk přichází do Církve

V Texasu se po roce přípravy dala pokřtít celá rodina. Jak vypadá cesta dospělého ke křtu v pravoslavné Církvi a proč na ní nelze spěchat?

Láska k nepřátelům v době polarizace: Co nás učí svatý Siluan Athonský

Prostý mnich ze Svaté Hory učil, že kdo nemiluje nepřátele, v tom není Boží milost. V době, kdy se společnost dělí na tábory, zní jeho slova naléhavěji než kdy dřív.

Pochybnosti ve víře: Co nás učí apoštol Tomáš

Církev nenazývá Tomáše „nevěřícím“, ale opěvuje jeho „blahou nevěru“. Jeho příběh ukazuje, jak se z pochybnosti může zrodit vyznání.

Od mága k biskupovi: Co říká pravoslaví o horoskopech a ezoterice

Příběh svatého Kypriána, který se z mocného čaroděje stal biskupem a mučedníkem, nabízí jasnou odpověď na dnešní zájem o horoskopy, tarot či amulety.

Jak dodržovat půst a zůstat součástí světského kolektivu

Postní kalendář nečeká, až si firma vybere jídelníček na poradu. Jak sladit církevní pravidla s běžným pracovním provozem?