Про що плачуть християни

Насправді якогось універсального підходу до розуміння сліз в аскетиці не існує. Ця тема досить суб'єктивна і заснована на особистому досвіді кожного окремого християнина, але дещо узагальнити все-таки можна і потрібно. Для цього звернемося до короткого повчання преподобного Пимена Великого, день пам'яті якого Православна Церква святкує 9 вересня.

Коли ми замислюємося над темою сліз у християнському житті, то перше, що спадає на думку, це те, що вони супроводжують покаяння і властиві, в більшості випадків, душам святих подвижників. Дуже рідко виходить так, що нам самим вдається щиро поплакати над власними гріхами, а якщо говорити про сповідь, то таїнство й поготів перетворюється на «звичайне» перерахування провин без співучасті серця і справжнього жалю.

Перша з найважливіших думок, яку необхідно тримати в голові під час підготовки до сповіді, – це думка про смерть, оскільки саме в ній багато в чому криється запорука щирого сокрушення. Преподобний Пимен вказує, що першим земельним наділом, що придбав праведний Авраам, батько всіх віруючих, в Обітованій землі – це ділянка для гробу (Бут. 23, 8-17).

Першим земельним наділом, що придбав Авраам, батько всіх віруючих, в Обітованій землі – це ділянка для гробу (Бут. 23, 8-17).

Тут криється алегорія, суть якої полягає у вказівці на неможливість досягнення блаженної вічності без плачу. Саме гроб преподобний Пимен називає місцем плачу та ридання. Чому так? Хоча б тому, що він є протверезним прикладом наслідків нашого гріхопадіння. Можна також згадати дуже вдалу думку отця Олександра Шмемана про те, що люди не так перестали вірити в Бога чи богів, як у смерть. Якщо не загрожує погибель, то й переживати нема про що, і рятувати нас нема від чого, а тому й Бог не потрібен. Саме гроб нам говорить про погибель не лише в цьому житті, а й у вічності. Це не залякування, не розпач, а саме протверезіння, хай і болісне, але інакше на нас не вплинеш.

Друга важлива настанова про сльози, про яку не можна забувати, полягає в тому, що сльози мають бути усвідомленими, тобто ми повинні чітко розуміти, звідки й чому вони виникають.

«Хто хоче позбутися гріхів, що живуть у ньому, плачем позбавляється від них, – каже преподобний Пимен, – і бажаючий не впадати знову в гріхи, плачем уникає від впадання в них». З одного боку, сльози – це справді дар, але з іншого – вони не повинні виникати без нашого зволення. В іншому ж випадку, а мені доводилося стикатися з подібним, це може бути психічною екзальтацією чи навіть бісівським насланням. Коли в людини течуть сльози і вона не розуміє ані їхньої природи, ані їхнього походження, то варто задуматися, що в духовному житті нас заносить кудись не туди.

Третє, що потрібно пам'ятати при покаянні, – відсутність багатослівності. Молитов, канонів та іншої гімнографії в наших молитвословах вистачає, проте далеко не завжди все це може дійсно допомогти у щирій скорботі про гріхи. Преподобний Пимен пропонує звернути увагу на такий приклад.

«Плач, коли досягне розвитку, не може обволікатись у багатодумність і багатослівність: він задовольняється для вираження неосяжного духовного відчуття найкоротшою молитвою».

Уявіть, що ви загрузли в болоті по шию, та ще й з тягарем на ній. Що в такому разі ви кричатимете? Однозначно щось коротке. Нікому на думку не спаде в такій ситуації розпилятися в багатослівності. Якщо ми усвідомлюємо, що ситуація з нашим спасінням ще сумніша, то й поготів не станемо багато чого просити у Бога. Це одна з причин, чому подвижники приділяли стільки часу Ісусовій молитві. «Плач, коли досягне розвитку, не може обволікатись у багатодумність і багатослівність: він задовольняється для вираження неосяжного духовного відчуття найкоротшою молитвою», – підсумовує преподобний Пимен.

Останнє, на що звертає увагу авва Пимен у розмові про плач, – це його повчання, що міститься у наступних словах: «Який не плаче тут, буде вічно плакати. Неможливо не плакати, або тут довільно, або мимоволі там, у муках».

Сказане – гранично ясне та зрозуміле. Мені ж хотілося б додати, що в християнському плачу немає якогось песимізму, точніше, це «песимістичний оптимізм», це не розпач, смуток чи зневіра, як може здатися сторонньому спостерігачеві, це творчий стан душі, яка щиро бажає скинути з себе «кірку» гріхів і пробитися до Джерела любові, життя, благости та щастя. Це боротьба, набуття досвіду, аналіз цього досвіду та втілення у житті зроблених висновків. Це велика духовна робота, спрямована не назовні й уперед, як у світському житті, а всередину та вгору.

Не варто спеціально шукати сліз, але варто трудитися заради їх набуття, щоб нам дійсно не довелося плакати після смерті.

Přečtěte si také