Князі Борис і Гліб – парадокс в історії руської святості

Ікона з Савво-Вишерського монастиря, XIII - початок XIV століття. Фрагмент. Київський національний музей російського мистецтва. Фото: wikimedia.org

Історія руської святості почалася з парадоксу. Першими святими нашої Церкви стали не князь Володимир, який приніс віру в Христа на Русь, і не мудра княгиня Ольга, яка виховала такого внука. Ними стали навіть не перші мученики Федір і Іоанн, які віддали свої життя за Христа. Першими руськими святими стали князі, які за змістом, духом і традиціями життя того часу повинні були б стати не шанованими, а зневажені слов'янами.

Від часу хрещення Русі і до загибелі князів Бориса і Гліба пройшло всього лише кілька десятків років. Але до цього цілі епохи формували той характер, який відрізняв слов'янина. Весь цей час слов'яни виховувалися у войовничому дусі, який ніколи не знав, що таке прощення і любов до ворогів і кривдників. Герой того часу – це воїн, який вміє битися, має мужній характер, відрізняється доблестю, силою і відвагою. Батько своїм синам давав тільки меч, за допомогою якого вони повинні були добувати собі все необхідне. Те, що добув і накопичив за своє життя батько, йшло з ним в могилу. В цьому була вся суть життя слов'янських племен в перебігу багатьох тисяч років.

Герой того часу – це воїн, який вміє битися, має мужній характер, відрізняється доблестю, силою і відвагою.

У той час, коли на міжнародному ринку виробники різних країн вже давно продавали товар власного виробництва, слов'яни продавали тільки те, що вкрали або відібрали у своїх сусідів (як правило, таких же слов'ян, як і вони самі). Головним їхнім товаром були раби. Племена слов'ян не знали пощади, не знали вибачення, не знали, що таке слабкість. Правда, саме тому вони і не знали, що таке власне держава, що таке мир з сусідом, що таке дружба і довіра один до одного. Коли хтось із них розживається добром, то він прекрасно розумів – його сусід вже точить на нього меч для того, щоб собі все це привласнити.

Слов'яни були чи не єдиним народом у світі, який самостійно не зміг організувати власну державу. Для того, щоб це зробити їм довелося запрошувати до себе правителів з іншої країни. Притому з тієї, з якою вони жорстоко воювали. Але ненависть слов'ян один до одного виявилася набагато сильнішою, ніж до власних ворогів. Так першими правителями в Руській землі стали не слов'яни, а варяги і, за однією з версій, свою назву Русь отримала по імені варязької дружини.

Християнство, яке приніс на Русь князь Володимир, мало що змінило в характері слов'ян. Діти самого рівноапостольного князя хоч і стали називати себе християнами, але продовжували жити за законом сили і влади, характерному, втім, для переважної частини держав, як того часу, так і нинішніх.

Як тільки віддав Богу душу рівноапостольний Хреститель Русі, родовий вулик знову зашумів, і пішла звичайна для того часу війна між родичами за ласі шматки землі Руської. І тут, в цьому буденному сценарії міжусобних кривавих розборок, відбувається подія, яка виходить за рамки звичного ходу історії.

Обидва князя відмовилися йти проти брата, і причина цього була одна – Євангеліє.

Два князя, відважні сини великого княза, виховані в сідлі і зі зброєю в руках, досвідчені у військовій науці, раптом відмовляються підняти меч на рідного брата. І роблять вони це не під час нападу на нього, а тоді, коли треба було захищати самих себе від смерті. Обидва князя знали, що саме їх підтримають кияни, а не Святополка, якого ті ненавиділи. На їхньому боці була стратегічна вигода так само, як і сама правда і справедливість. Але обидва князя відмовилися йти проти брата, і причина цього була одна – Євангеліє. Не менш дивно і те, що зробили вони свій вибір, не змовляючись між собою.

У цьому, незвичайному для того часу, подвигу Бог дав слов'янам ключ до вирішення всіх своїх проблем. Та й не тільки слов'янам, але й усьому світові можна було б відразу перетворити життя на землі в рай, якщо б кожна людина взяла собі в якості життєвого керівництва всього лише одну фразу Спасителя: «Любіть один одного». З усього вчення Христа людям досить зрозуміти всього лише ці три коротких слова, щоб життя всього людства радикально змінилося.

Князі Борис і Гліб не тільки зрозуміли, а й здійснили їх у своєму житті. Ми ж не зрозуміли слів Христа досі. Тому в нашій країні йде війна, тому з кожним днем жити стає важче, тому наша планета стає схожа на філію пекла. Але ж, здавалося б, чого простіше – прийняти в своє серце ці три прості слова і все буде по-іншому...

*   *   *

З точки зору войовничих слов'ян князі Борис і Гліб програли Святополку. Але чомусь саме вони стали першими руськими святими, а князь-вбивця увійшов в історію з ганебним прізвиськом «окаянний». І вперше на Русі чудеса від святих мощей стали відбуватися саме на могилах цих двох убитих страждальців. Програвши в битві за земну владу, вони отримали право і можливість продовжити своє військове служіння і втручатися в долі нашої історії вже звідти, зверху, зі своїх Небесних осель. Князі Борис і Гліб являлися князю Олександру Невському перед битвою на Чудському озері. Вони ж приходили на допомогу князю Димитрію Донському на Куликовому полі. Ці явлення відбувалися в місцях боїв. А значить – військове ратне служіння святих Бориса і Гліба триває досі.

Коли читаєш твори перших руських літописців, то бачиш, як вони за старою звичкою люблять, в першу чергу, вождів і воїнів. Літописець захоплюється князем Олегом за те, що той «помстився нерозумним хазарам». Він оспівує князя Святослава за його військову хоробрість і благородство, тому, що той не нападає нишком, а попереджає заздалегідь «іду на ви». Але молиться він Борису і Глібу.

Смирення, милосердя і любов були ще не до кінця зрозумілі слов'янами, але відчуті в подвигу молодих князів. Це і зрозуміло, бо з моменту хрещення Русі пройшло занадто мало часу. Незрозуміло інше. Чому, коли минуло понад тисячі років з моменту хрещення Русі, ми так і не зрозуміли, чому вчить нас Євангеліє?

Přečtěte si také