Як наші новомученики ставилися до розкольників

Мученики і сповідники ХХ століття. Фото: monastery.ru

Після трагічних подій 1917-го року величезна і колись велика держава занурилася в хаос. Православна Церква зазнавала труднощів разом зі своєю паствою. Тоді Церква була не просто гнана – тіло Її розривав ще й розкол, що був ініційований і підкріплений атеїстичною владою. Сьогодні, як і сто років тому, Українську Церкву обтяжує розкол. І нам буде не зайвим знати, що думали про поділ Церкви святі новомученики і сповідники, які підстави церковності складали наші святі предки-новомученики.

*   *   *

Як не можна від темряви чекати світла, так не можна від розколу очікувати плодів правди. Вчинки оновленців можна охарактеризувати так: співпраця з силовими органами, участь у захопленні храмів, доноси і наклеп. Коли діючий храм переходив до оновленців, майбутні новомученики і сповідники зі своєю паствою служили по домівках. Траплялося, що називали такі служби «катакомбними». Взагалі, вірні Церкви ясно і чітко протиставляли себе оновленцям-розкольникам. Так, у 1920-1930-і роках «катакомбна церква», «істинно-православні християни» і подібні назви були найпоширенішими самоназвами церковних громад, які позбулися своїх храмів.

Головним завданням православного християнина в усі віки була задача боротись за Істину і не відпадати від Церкви. А ще – вважати цю позицію принциповою. Тому що, де компроміс з совістю – там немає Бога, там втрачається найдорогоцінніше – безсмертя і щастя.

«...Їх імена ти, Господи, знаєш»

Канонізованого в лику новомучеників у РПЦЗ митрополита Арсенія (Стадницького) на початку 1924 року в Бутирці примушували перейти до «оновленців». Зберігся опис однієї з таких спроб влади.

«Жахливу роль посередників у справах ГПУ виконували єпископи, що впали в розкол. Архієпископ Євдоким (Мещерський), оновленський «митрополит», у стінах ГПУ примушував митрополита Новгородського Арсенія перейти в оновленство. Митрополит Арсеній сказав йому, своєму колишньому товаришеві по службі по Московській Академії:

– Але ж ви ж знаєте, що оновленство беззаконне.

– Що ж поробиш, вони вимагають, – відповів архієпископ Євдоким, киваючи головою на двері чекіста. Коли митрополит Арсеній залишився непохитним, архієпископ Євдоким з гнівом сказав йому:

– Ну і згнивайте у тюрмі!

І з цим покинув в’язня».

Священномученик Фаддей (Успенський) разом з митрополитом-сповідником Агафангелом (Преображенським) і священномучеником Кирилом (Смирновим) склав документ про нових розкольників-оновленців, у якому було сказано, що «Жива Церква» не є Церквою Христовою, але церквою злодіїв і розбійників; церквою інквізиторів, бо володарі її керують не словом любові і переконання, а терором і насильством.

Щоб ґрунтовно підтвердити позицію святителів, наведемо ситуацію в Харківській єпархії початку двадцятих.

Кафедру в Харкові з кінця 1922 року фактично очолив майбутній священномученик єпископ Павел (Кратіров). Під проводом владики духовенство почало боротьбу з оновленським розколом. Недовго тривала ця боротьба, бо 17 березня 1923 р. ГПУ заарештувало єпископа разом з 13-ма священиками і двома мирянами. У цей день в Благовіщенському соборі на службі співав тільки хор, так як всі священики були заарештовані. Міліція опечатала собор і забрала ключі у парафіяльної ради. 23 березня собор був переданий оновленцям.

Щоб найняти адвоката для захисту арештованого єпископа Павла в суді, віруючі зібрали величезну суму грошей. Але адвокат не знадобився: суду не було. Постановою Особливої Комісії ГПУ УРСР по адміністративним висилкам від 2/15 травня 1923 р. було визначено: «Вислати за межі України терміном на 3 роки». Причина арешту і висилки єпископа Павла і деяких священиків була в тому, що вони не визнавали ВЦУ як канонічну установу і не бажали підкорятися ставленикам «Живої церкви».

Суспільство Любові

Ставлення до розкольників у новомучеників складалося з самого розуміння церковності. Церква повинна бути суспільством любові. Церковні канони – це гребля, яка стримує пристрасті. Хто стає на платформу розколу, той вже не віру підтримує, а мирські цінності. Впасти в розкол для наших святих – це позбавити себе опори, це залишитися без основи, без духовного фундаменту. У розколі немає Святого Духа. Тут діє принцип апостола: «Дружба зі світом – ворожнеча проти Бога» (Як. 4: 4).

Патріарший місцеблюститель священномученик Петро (Полянський) у листах дав чітку вказівку, чому необхідно слухати канонічні постанови:

«Якщо відмітною ознакою учнів Христових, за словом Євангелія, є любов, то нею повинна наповнюватися і вся діяльність служителя вівтаря Господнього, служителя Бога миру і любові. І хай допоможе мені в цьому Господь! Вас же прошу виконувати з любов’ю, як слухняних дітей, всі правила, постанови та розпорядження Церкви... Устави і правила її багато хто вважає довільними, зайвими, обтяженими і навіть віджилими. Але мудреці всі при всій своїй самовпевненості не винайшли засобів зміцнити нашу волю в добрі, дати людині відчути солодкість духовної свободи від пристрастей, миру совісті і торжества перемоги в боротьбі зі злом, як це роблять праці і подвиги, встановлені уставами Церкви.

До яких нещасних наслідків може привести ухилення від церковних постанов, показує гіркий досвід братів наших по духу і плоті, що відкололися від єднання зі Святою Церквою, блукаючих в темряві забобонів, які тим мимоволі відчужують себе від надії вічного життя».

Великий сповідник віри, який буквально десять років не бачив сонця, так як його випускали з камери без вікон на прогулянку тільки ночами і зверталися до нього тільки за номером, дав чітку вказівку, як необхідно ставитися до віри:

«Для будь-якої православної людини, що переживає наші події, вони не можуть не вселяти побоювань за долю Православної Церкви, згубний розкол, очолюваний єпископами і пресвітерами, які забули Бога і зраджують своїх побратимів і благочестивих мирян, – це все, може бути, не так ще небезпечно для Церкви Божої, яка завжди міцніла, оновлювалася стражданнями. Але грізним, небезпечним є дух лестощів, який веде боротьбу з Церквою і працює над її руйнуванням під виглядом турботи...».

Чудовий у цьому контексті рядок з листа із заслання сщмч. Віктора (Островидова): «Я живу милістю Божою добре. Тільки все побоююся, як би знову кудись на "курорт" не потрапити. Адже вороги Православної Церкви – оновленці – не дрімають, а, напевно, знову якісь підступи проти нас будують. Бог їм суддя. Не відають, що творять. Адже вони, мабуть, мислять, що, віддаючи нас на страждання, "служать Богу", як це передбачав Сам Господь у святому Євангелії...».

«За плодами їх...»

Бачимо, що ставлення до розкольників складалося у новомучеників «за плодами їх». З самого початку розколу було видно, наскільки тісно вони співпрацювали з органами ГПУ, і як часто за їх доносами арештовували ієрархів і священство.

Відомо, що для того, хто втратив совість, всі засоби хороші. Ті, хто перебуває в розколі, позбавлені благодаті, і тому їхні засоби позбавлені любові і співчуття. Брехня, наклеп, явна злоба і зрада. Той, хто зрадив Церкву, часто стає Іудою серед побратимів.

Відвертий наклеп на собі випробував Одеський і Херсонський архієрей сщмч. Прокопій (Титов). Він пробув всього лише два роки на кафедрі. 16 лютого 1923 року він був заарештований і посаджений до Одеської в’язниці. Був засуджений на смерть, пізніше смертна кара була замінена на висилку за межі України. Всі гоніння на архієпископа почалися через неприйняття церковного розколу. Він писав: «У зв’язку з появою оновленства, до якого я за своїми переконаннями не примкнув, я був притягнутий до суду за сприяння білим».

Невипадково сщмч. Марк Новосьолов називав оновленський розкол рослиною, яку не Отець наш Небесний насадив. Не були оновленці служителями правди і Істини. Відповідно і спільна молитва з подібного роду розкольниками є неприпустимою. Це явно видно з листів святителя Афанасія (Сахарова), єпископа Ковровського, сповідника і гімнографа: «Та краще нехай усі храми наші будуть закриті, тільки не повинні православні молитися з відступниками. Подивіться, – всі ці "живі" просякнуті почуттям злоби – почуттям не християнським. Вони цілком знаходяться зараз при владі духа злоби і не мають спокою. А ось я дивлюся зараз на ув’язнених за діло Христове, чую про православних пастирів, які в інших в’язницях перебувають, – який спокій і благодушність у всіх».

Однак, незважаючи на відверту гріховність розколу, врата любові все одно були відкриті для єпископів і священиків, що каялися і поверталися в лоно Церкви. Бог не бажає смерті тих, хто відокремився, але їх покаяння і повернення в Отчий Дім – Церкву Христову.

Зцілення покаянням

У двадцяті роки сщмч. Онуфрій (Гагалюк) дає огляд практики прийому до Церкви тих, хто повертається з оновленського розколу, на півдні України в нинішніх Одеській, Херсонській, Миколаївській, Дніпропетровській, Харківській, Кіровоградській областях. Тут за узгодженням з найсвятішим патріархом встановилася практика прийому тих, хто повернувся з розколу, за певними принципами.

По-перше, якщо ієрарх або клірик прийняв хіротонію до розколу у вірного архієрея, то від таких було потрібно: 1) зречення письмове від оновленського розколу перед його представниками; 2) публічне зречення від оновленства перед віруючим народом і 3) таїнство сповіді перед православним священиком.

Після цього ті, хто покаявся, приймаються в Церкву Божу в сущому сані: ієреями і дияконами. Однак, якщо ієрей або диякон був «висвячений» у розколі, або його висвячував заборонений єпископ, то відбувалося благодатне свячення.

Уся ця практика має в собі величезний сенс. На думку того ж новомученика, Церкву ми сповідуємо в Символі віри «Єдиною»: «Hе може бути двох цеpков. І хто не в нашій Православній Церкві, хто в розриві з Hею – той перебуває поза Церквою Божою. З моменту підпорядкування оновленців безблагодатності самочинного ВЦУ... це – не Церква Божа, а релігійні Товариства, які називають себе християнськими... Hе дивуйся їм, бо в основі їх лежать слова Самого Спасителя Hашого, Милосердного Господа, Який таке ставлення встановлює до всіх відступників від Церкви: «якщо церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як митар і язичник» (Мф. 18:17). При тому тут і інші слова Hашого Спасителя: «хто не зі Мною, той проти Мене» (Мф. 12:30)... за правилом свт. Василія Великого... – в силу одного лише розpиву з Церквою Православною вже стають мирянами, до того ж ще неправославними».

*   *   *

Подвиг віри, який показали новомученики, є свідченням правильності їх слів і переконань. Вони не відпали від Істини, тому змогли понести хрест гонінь і досягти Царства Небесного. Вони були в благодатній Церкві, тому і прославлені честю перед престолом Святої Трійці.

Přečtěte si také