Два віки не відміриш, або Всі ми предстанемо на суд Христовий

Ми всі помремо, – так звучить ця фраза не в кращих традиціях оптимізму, але це так. Для кожного з нас це очевидно, тому вважати найбільшим страхом для людини – страх смерті, цілком доцільно. Спостерігаючи за розвитком людської цивілізації, це питання завжди було актуальним та ніколи не вичерпувало своєї цікавості й до нині, у великий вік цифрових технологій.

Якщо ж заглиблюватись більше, то у цій «кролячій норі» провести можна усе життя, так і не знайшовши відповіді на головне питання. Хоча головне питання теж може різнитись. Багато хто стверджує, що питання «що таке смерть?», найголовніше у людському житті. Але ми не стоїмо на місці тому, якщо наших предків цікавило те, що ж відбувається з людиною під час цієї великої таємниці, то їхні послідовники пішли набагато далі і не цікавить їх, що там відбувається, а як оминути, цю несправедливу закономірність, що відбувається з людиною?

Перечислювати людей, які все життя шукали еліксир безсмертя не доречно, тому що таких авантюристів вистачає і до нині: з’являється так звана кріоніка (заморожування людей за допомогою рідкого азоту), рекламуються майбутні методи запису свідомості та цифрової копії на жорсткий диск, вирощування та заміна органів, які вийшли з ладу, але як бачимо тисячі років у пустоті та безпомічності не навчили людей тому, що смерть не можна оминути.

А якщо її не можна оминути, прийдеться з нею змиритись? Напевно що так. Але тоді назріває друге питання над свідомістю людини, а що ж після смерті? І тут теж не одна тисяча років у роздумах, а що ж там чекає кожного з нас? Як то кажуть скільки людей стільки й думок, але все таки змирились з тим, що все життя ми живемо тільки для того, щоб залишити після себе місце «метр на два» напевно несправедливо.

І наші думки могли б зараз увійти у масу переказів, міфів та легенд про загробне життя тисяч народностей та культур, але для православного християнина все більш ніж зрозуміло – нас там чекає наш Небесний Тато, який знає все, як ми вели себе у короткому, земному гостюванні. Страшний суд для кожного тому й страшний, що справедливий, тут немає хабарів, купки знайомих юристів або чиновників, які, як то кажуть, «можуть порішати», є лише Він, Наш Отець і наше життя, у якому вже немає нічого таємного.

Тому ми, як діти нашого Небесного Отця, коли нині перебуваємо в земному гостюванні, вчимося любові та бачимо у своїй душі боротьбу добра та зла, боремося зі спокусами, відчуваємо присутність Божої благодаті не можемо бути байдужими при думці про земну кончину, та життя, яке розпочнеться після неї.

Для християнина вічна пам’ять завжди була прикладом святості і як тут не згадати книгу Ісуса Сина Сираха «У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішиш». Звичайно, знайдуться ті, що не згодяться з цим висловом, кажучи – немає такої людини, яка б не думала про смерть, але чомусь це не призводить до зменшення гріховності світу в цілому. І це дійсно так, адже навряд чи знайдеш серед нас того, хто не думав про кінець, зовсім інша справа, що він думає про смерть та які висновки відкриває для себе, пам’ятаючи про вічність.

Бо ж для одних пам’ять про смерть – це стримання від гріховності, як наслідок пам’яті про страх перед майбутнім Праведним Судом, а для інших – це розв’язування життя на повну, цитуючи при цьому фрази язичників та безбожників – все рівно один раз живемо, так що за короткий проміжок треба спробувати все, що дає можливість відчути земне, короткочасне гостювання з усіма його спокусами та пристрастями.

 Ще не згасли у нашій пам’яті історичні згадки підпалених храмів, скинутих з дзвіниці куполів, роздертих на шмаття ікон, ну і як апогей гоніння – заслання та вбивства священиків. Уся ця кров лилася не одне десятиліття, тому що це не тільки згадка про 70-літній період комуністичних гонінь. У будь-який період Церква Господня була гонима безбожниками, людьми, які не хотіли чути про те, що за свої беззаконня рано чи пізно, та все ж, прийдеться відповісти.

Але для того, щоб виправдати певні залишки моралі у своїх черствих душах, безбожники вигадували все різні й різні наклепи, для того, щоб затьмарити Божу правду своїми бажаннями – жити на повну.

 Очікування не змушували довго чекати: хто ж дивувався гонінням від язичницьких імператорів, яким християни не хотіли поклонятися, як богам, та й не було великого здивування у криках на кшталт – «релігія – опіум для народу», «покажемо по телевізору останнього попа». Це було «нормально», християни в певній мірі звикли до гонителів, які своє «я» хотіли поставити вище Вседержителя.

Але кожна думка, кожна течія звикла еволюціонувати, звикла маскуватися надягаючи на свої гарячі голови все нові й нові маски. І сьогодні ми стаємо свідками «преображення» гонителів та безбожників у начебто церкву. Одяглися у гарні облачення та мантії, увінчали свою голову вінцем митри, пообвішували себе іконами та взяли в руки Біблію, показуючи себе у всій красі, але одного не змогли вони замаскувати – свої темні душі, які окутані злом та ненавистю, які не хочуть бачити Бога та виконувати Його святі заповіді.

Людина може назвати себе Наполеоном і їй відразу покажуть дорогу до приміщення з «жовтими стінами» та назвуть номер палати і це є нормально, а що буде тоді, коли людина, сама себе назве «патріархом»?, а їй за це будуть давати пам’ятки національного значення, дозволяти влаштовувати розбої у православних храмах, виганяючи і б’ючи людей, закривати очі на закони, не кажучи вже про канони та думку всього православного світу. Напевно, для когось це теж є нормальним, тому справи говорять самі за себе, їх не сховаєш у набожному вигляді та софринських облаченнях.

Тому коли у християн забирають храми, залишають їх з побоями, погрожують і надалі показувати так звану «фізичну силу віри та патріотизму» все одразу стає на свої місця, відкривається сутність людей, які називають себе християнами, але без Христа.

І виходить, що ці люди не бояться страшного суду, не тому що мають великі зв’язки та впевнені в тому, що «порішають» всі питання, а тому що просто не вірять у нього, а якщо не вірять у страшний Суд, значить і не вірять у Того, Хто буде давати праведний вирок нашому земному гостюванню. У людей, які не мають страху Божого, немає любові у житті, а якщо нема любові то нема і Бога…

Ех, один раз живемо, тож покажемо все, на що здатні….Хоча може щось там все таки є? 

Přečtěte si také

Životy svatých: Svatý Efrém Syrský – Harfa Boží a učitel pokání

Byl uprchlíkem i básníkem. Poznejte příběh svatého Efréma, jehož modlitba nás provází každým postem a jehož písně dodnes oslavují krásu Božího ráje.

Nový výzkum vysvětluje, proč jsou ženy nábožnější než muži

Studie shrnující desetiletí výzkumu ukazuje roli sociálních, ekonomických i psychologických faktorů a upozorňuje na přetrvávající „genderový paradox“ víry.

Mýty o pravoslaví: Může mít pravoslavný kněz rodinu?

Ano může! V pravoslavné církvi není celibát pro kněze povinný, což je jeden z rozdílů oproti římskokatolické církvi.

Pravoslaví v každodenním životě: Jak zkrotit hříšné myšlenky?

Hříšná myšlenka není váš hřích, dokud jí neotevřete dveře. Naučte se čtyři stadia vnitřního boje podle svatého Paisije.

Životy svatých: Basil Veliký – Otec chudých a tvůrce „města milosrdenství“

14. ledna (1. ledna) si pravoslavná církev připomíná památku svatého Basila Velikého, arcibiskupa caesarejského. 

Pravoslaví jednoduše: Proč mají kněží vousy a dlouhé vlasy?

Pokud potkáte pravoslavného kněze, jednou z prvních věcí, která vás upoutá, jsou jeho dlouhé vousy a často i vlasy stažené do culíku. Zatímco u římskokatolických duchovních je standardem hladce oholená tvář, u pravoslavných kněží to není tak časté.