Притча: про красу в очах того, хто дивиться
Жив на світі один старий чоловік, кожен день він піднімався на вершину пагорба і задумливо дивився на містечко, що простелилося внизу.
Одного разу біля нього зупинився подорожній з вузлами за плечима і запитав:
– Що за люди живуть в цьому місті? Я питаю, тому що шукаю, де оселитися.
Старий відповів питанням:
– А які люди жили в тому місті, звідки ви родом?
– Жалюгідне кодло, – сказав подорожній, – негідники, грубіяни, жадібні, яким ні до кого, крім самих себе, і справи немає. Взимку снігу не випросиш. А тут як?
Старий відповів:
– Краще вам пройти повз. Люди тут точно такі ж, як і там, звідки ви прийшли.
І мандрівник пішов.
Сталося, що і наступного дня до нього підійшов інший подорожній з вузлом за плечима і запитав те ж саме:
– Що за люди живуть в цьому місті? Шукаю, де оселитися.
І знову старий повторив своє запитання про те, які люди живуть в тому місті, звідки подорожній родом.
– Гірко мені згадувати про це – вони всі були такими чесними, хоробрими і турботливими, благородними і сердечними, дружніми і люблячими, готовими чужому віддати останню сорочку.
Почувши таке, старий посміхнувся:
– Ласкаво просимо до нашого міста. Упевнений, знайдете ви тут точно таких же людей, як в тому місті, звідки прийшли...
